Ну шо, мої котики та зайчики, здається пора поговорити по-дорослому про доволі неприємні речі. Бо щось мені зі стрічки трохи повіяло черговим всьопропалом, притому повіяло одночасно зі Сходу та Заходу. На Заході ніби зрада зрадная, на Сході капець капецький, навіть Арестович сумний-невеселий, і ето вот всьо.
Веселого направду відбувається мало, і одразу скажу найсумніше – так буде ще досить довго. І це треба правильно сприйняти та пережити, щоб веселе та радісне колись все ж таки настало.
Але катастрофи також не відбулось, ні на Заході ні на Сході. І не намічається – якщо тільки ми її не породимо своєю зажурою та панікою.
Що ж відбувається, котики та зайчики? Ну по-перше нічого несподіваного. Звісно для тих, хто не схильний жити у світі рожевих поні та не піддався на ейфорію від наших перших успіхів, які стали сюрпризом і для ворогів, і для всього світу.
Бліцкриг свинособак накрився нашими мужністю та креативом, вороги офігили та трохи присіли на дупу. Але стан офигіння давно вже минув, і змінився станом впертої лютої ненависті до нас. Ми змусили себе поважати, і тепер з нами воюють як із ворогом, з яким рахуються. При тому головна ціль ворогів – повна ліквідація всього українського – жодним чином не змінилась, змінилась в їхній уяві лише послідовність її досягнення.
Якщо хтось із нас намріяв, що Кремль після першої, хай і дуже болючої, поразки, готовий в цілому визнати свій програш у війні, то я навіть не знаю що давало підстави для таких сподівань. Навпаки, справжня зла та довга війна лише почалась після відступу орків від Києва.
І наразі в цій війні цілком очікувана фаза – фаза масованого ворожого контрнаступу, спроба на всіх фронтах компенсувати програне на початку війни. Цього контрнаступу просто не могло не бути, він очікуваний, і він цілком очікувано дуже важкий – адже ворог вже враховує всі свої помилки першого етапу, а ми порівняно із цим першим етапом ще не набули ніяких принципових нових переваг, натомість втратили перевагу несподіваності нашого опору.
Давайте по черзі оглянемо обидва фронти, щоб розуміти що там відбувається, чому це так важко і невесело, але чому це не кінець і не катастрофа.
СХІДНИЙ ФРОНТ: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ І ХТО ПЕРЕМОЖЕЦЬ
На Донбасі ворог остаточно ухвалив для себе рішення навіть не намагатись взяти бодай одне місто чи містечко відносно цілим та неушкодженим, бодай якось придатним для життя. Натомість як у першу російсько-чеченську війну після провалу бліцкригу у Грозному, так як у сирійському Алеппо, орки на Донбасі перейшли на тактику випаленої землі.
Ворожий наступ на Донбасі включає масовані неприцільні авіаційні бомбардування, та ще більш масований артилерійський вогонь, яким населені пункти тупо та методично рівняються із землею. Ніщо із нашого досвіду 2014 сюди не дотичне, я бачив таке лише у далекому 1995-му, коли у Чечні ми інколи могли кілометр пройти рівним полем, посипаним битою цеглою, і по раптово уцілілому фрагменту будинку зрозуміти, що взагалі-то йдемо по колишньому райцентру… І от лише на такі руїни, де фізично неможливо вижити, потім заходить ворожа піхота – навіть при цьому все ж таки вигрібаючи наш вогонь у відповідь.
Кого хоч раз прицільно вибивали артою із зайнятих позицій, розуміє, що за будь-якої витривалості та мужності в таких умовах є суто фізична межа, після якої утримувати територію стає неможливо. Саме в такий спосіб ворог поступово витісняє наших захисників із міст та селищ Донбасу, і здається скоро таки займе останні неокуповані території Луганщини.
Така тактика в умовах жорсткого опору спрацьовує дуже повільно, і навіть одну із двох областей Донбасу ворог остаточно захопить лише на четвертому місяці повномасштабного вторгнення другої армії світу, а за рештки другої області ворогам доведеться ще не один тиждень поборотись та заплатити чималу ціну.
Втім, водночас ця тактика є для ворога настільки ж безпрограшною та незупинною, наскільки і неквапною. Їй практично неможливо протистояти, якщо не мати технічної переваги у дальнобійній арті, ракетах та авіації. Наразі ця противага на боці ворога. Притому в рази, якщо не на порядок. І якщо керовані ракети у свинособак вже йдуть на рахунок (хоч ще теж далеко не закінчились), то артилерійських снарядів радянських калібрів на їхніх складах просто необмежена кількість. На жаль, така перевага у авіації та арті не компенсується ніякою перевагою у чисельності особового складу, тут йде змагання саме заліза проти заліза, а запас заліза у орків поки що незрівняно більший за наш. Ключові слова «поки що»… але про ленд-ліз та про «західний фронт» трохи згодом 
На додаток слід розуміти, що дуже значною складовою нашого успіху на Півночі та навіть на Харківщині були та лишаються вдалі удари по ворожих тилах та комунікаціях. На Донбасі це в принципі нереально, там за спиною ворожої армії повністю контрольований тил аж до Тихого океану, із повноцінним та захищеним логістичним забезпеченням, а лінія фронту практично суцільна, яку може десь і перетне добре навчена розвідгрупа, але ні про які серйозні рейди за лінію навіть мови нема.
Нашому вогню там досяжні лише вороги на першій лінії наступаючої армії, і от їм реально дістається по повній. Жодний квартал на Донбасі не був зданий нашими без бою. Але в умовах коли ворог припинив лобові атаки, і піхота заходить тільки на буквально перекопану артою та бомбами територію, можливості оборони вкрай обмежені.
Натомість втрати оборонців у такій технічно нерівній війні щонайменше вирівнюються із втратами наступаючих (що є принциповою відміною від попереднього етапу війни, коли співвідношення було в рази на нашу користь).
Я не розумію, нащо розводити непереконливі балачки про «не відступ, а маневрову війну». Камон, мої котики та зайчики, ми з вами зовсім нещодавно бачили як виглядає маневрова війна – от саме у маневровій війні ми вщент розбили орків на Поліссі, а наразі тиснемо їх під Харковом. На Донбасі відбувається саме відступ, це слід спокійно і чесно визнавати. Відступ організований та дуже повільний.
Не дивуйтесь, мої котики та зайчики, але відступ – така ж неминуча частина війни, як і наступ, і лише у поганому кіно весь час наступає одна сторона, в реальному житті вони на жаль змушені час від часу мінятися місцями. І тимчасова здача міст та сіл окупантам – вкрай неприємна, але неминуча частина великої війни, за підсумками якої вирішується доля не лише цих міст та містечок, а всієї країни.
Може виникнути питання – то ж чи не варто взагалі одразу відступити з усього Донбасу, аніж утримувати його в умовах ворожої тактики, описаної вище? Чи вартує це наших нинішніх втрат? На жаль, так, вартує, і здати весь Донбас – не вихід, а навпаки, фатальна помилка, якої на щастя ніхто не зробив (та й наскільки мені відомо, ніхто в ЗСУ всерйоз і не розглядав, на відміну від дискусій по тилах).
Все дуже просто: ворог не має жодного наміру зупинятись на кордонах «казкових республік», тож якщо б Донбас було здано, та сама тактика випаленої землі одразу була б застосована на наступних ділянках фронту. Тож набагато мудріше тримати оборону у добре укріплених і добре знаних за 8 років АТО/ООС містах та селищах Донеччини, допоки це є фізично можливим, і допоки за спиною будуються наступні лінії оборони. І лише коли чергова ділянка стає в принципі непридатною для перебування, відходити з неї на наступну підготовану позицію.
Чи можна вважати, що ми програємо на Донбасі? Я б так не сказав, попри те що ми дійсно там з боями відступаємо, здаємо міста, і дуже ймовірно будемо змушені досить скоро відступити з останніх територій обох областей.
Ключове, що тут слід розуміти – ставкою у війні є не Донбас, а Україна. І бої, жертви та відступи там слід сприймати лише у контексті всієї великої війни. Битва за Донбас вивільнила час та ресурси для всіх інших ділянок фронту, і головним ресурсом є саме виграний час. Час на мобілізацію і головне на озброєння, час для великого ленд-лізу.
Важливий аспект: відступ відбувається з такою швидкістю, яка дозволяє цивільним завчасно покинути місця бойових дій, та міста які може зайняти ворог. Часу на евакуацію вистачає, і якщо хтось ризикує залишатись — переважно це його особистий вибір, ЗСУ дали можливість від’їхати практично всім. Маріупольці, бучани та ірпінчани не дадуть збрехати – це саме по собі вже дуже дорогого варте, і вповні виправдовує запеклі бої та понесені жертви.
Ну і зрештою, навіть в контексті виключно битви за Донбас, я б не назвав її програною ЗСУ. Виграш чи програш визначається в першу чергу тим, які цілі собі ставили сторони. І з цієї точки зору, як не парадоксально, але відступаючі наші є переможцями.
Я не знаю, чи ставилось нашим військам колись надзавдання утримати Донбас на необмежений час. Якщо ставилось, то це було завідомо нереально, сподіваюсь що ніхто цього не вимагав.
А от завдання протриматись якомога довше, дати виїхати цивільному населенню, завдати ворогові максимальних можливих втрат, та при цьому не дати себе оточити та уникнути розгрому наших частин виконується оборонцями Донбасу цілком успішно.
Натомість завдання ворогів на Донбасі нам добре відомі, Кремль ніколи їх не приховував.
Відпочатку вторгнення метою РФ було повне оточення всього угрупування ЗСУ на Донбасі, велетенський котел, який фактично охоплював майже всю лівобережну Україну. Лінія фронту, якби взагалі зберіглась, мала б зараз проходити околицями Дніпра та Запоріжжя, і саме таку мету орки ставили не лише в перші тижні війни, але вже навіть коли відступили з півночі та перекидали звідти війська на Донбас.
Далі по мірі опору ЗСУ апетити орків потроху меншали. Останніми тижнями йшлося вже максимум про «регіональний котел», який мав охопити основне угрупування ЗСУ приблизно по лінії Барвінкове – Вугледар.
Зрештою замість всіх цих наполеонівських планів оркам після трьох місяців важких боїв та недешевою ціною вдалося «аж» створити загрозу маленьких локальних «котлів», найбільший з яких включає Сєвєродонецьк та Лисичанськ, а інший – саму лише Авдіївку. Власне, і там нема жодних підстав очікувати, що ЗСУ дозволять замкнути себе у оточення – швидше будуть змушені організовано та «кусаючись» у відповідь відійти на наступну межу оборони – ту саму, яка за задумами орківських стратегів вже давно мала бути десь в глибині омріяного ними «великого котла».
При тому про розгром відступаючих частин ЗСУ нема навіть мови – відходять неквапно, зберігаючи управління, техніку та особовий склад. Правда несхоже на оголошений Кремлем стратегічний план?
Ну і звісно ж вихід до адмін меж Донецької та Луганської областей, або ж «звільнення казкових республік» у термінології орків, мав відбутись спершу за лічені дні, потім за тижні, потім до Дня Побєдобєсія 9 травня… Ймовірно у червні, після чотирьох місяців масованого наступу другої армії світу, території «республік» повністю потраплять під тимчасову окупацію – відчуваєте різницю із початковими задумами?
Самі порахуйте, який відсоток ворожих планів матеріалізувався, а який накрився тим самим місцем – і самостійно зробіть висновки про переможців та переможених у битві за Донбас.
Ну і звісно головний здобуток наших військ на Донбасі – час для організації оборони всієї решти країни. Зокрема час для ленд-лізу.
А от тут ми підходимо до наступної зради зрадної та журбинки жалісної. Де наша чарівна «вундервафля», коли сотня НАТОвських гаубиць магічно переважить всю арту армії РФ, і чому підлий Захід почав вимагати нашої капітуляції?
Отже, мої котики та зайчики, наш наступний розділ
ЗАХІДНИЙ ФРОНТ ЯК ВІН Є – але це вже завтра, бо лонгрид вже і так розтягнувся пропорційно до довжини нинішньої лінії фронту
