Причиною багатьох історичних поразок України був не стільки зовнішній ворог, скільки неадекватна поведінка її власного населення.
У 1918–1921 роках, замість того, щоб одностайно стати на захист своєї держави, мільйони українців дотримувалися нейтралітету. Тоді, як і зараз, було дуже багато прихильників «миру за будь-яку ціну».
Вони отримали такий мир ціною червоного терору і Голодомору.
Бо надто вже довго зважували, визираючи з-за тину, до кого ж приєднатися: до української армії, до денікінців чи російських більшовиків. «Взаєморозуміння» з більшовиками закінчилося в 1932–1933 роках.
Чимало українців Центральну Раду, Скоропадського, Петлюру ненавиділи більше, ніж Леніна, Денікіна та інших чужинців. Як і в Україні 2019 року, коли Порошенко для багатьох був більш одіозною постаттю, ніж Путін…
Під час війни за незалежність армія УНР становила близько 100 тисяч козаків і старшин. І це на 36 мільйонну (на той час) націю! Армія незалежної Естонії того самого часу також становила 100 тисяч. Але це на 1 (один) мільйон естонців. Себто у них 10% нації взяли до рук зброю і стали на захист батьківщини і свободи. А в Україні менше 0,3%. Якби 10% українців пішли воювати за свою державу, Україна мала б армію у понад 3 мільйони багнетів і шабель і цілком могла б перемогти.
Естонці встояли, викинули російських більшовиків і навіть взяли російське місто Псков. Вони перемогли, а переможена червона Росія сплатила Естонії контрибуцію – 16 тонн золота.
Встояли й латиші, яких було 1,5 мільйони, литовці – понад 2 мільйони. А 36-мільйонна Україна впала…
Питання: який відсоток нині в Україні становлять добровольці, волонтери, бійці ЗСУ і Національної гвардії, які стали на захист країни? Чи дуже він високий?
В середовищі українського охлосу дуже багато людей, які, нічого не зробивши для своєї країни у важкий історичний момент, «страшенно втомилися від війни» і практично закликають до капітуляції. Вони чомусь підсвідомо розраховують на те, що Кремль принесе їм мир, спокій і санаторій. У 1918–1921 роках також чимало було таких «життєлюбів»…
Як дасться взнаки 2019-й?
Охлос зробив свій вибір на президентських і парламентських виборах, сподіваючись на диво з негайним миром з імперією та на золоту зливу в економіці й добробуті.
Вони надихалися численними плакатами з закликом: «Зробимо їх разом!». «Їх» нібито означало верхівку українського суспільства. Але з’ясовується, що «зробили» не «їх», а Україну та її активну меншість – демос.
А обіцяний «кінець епохи бідності» ніяк не наступає. Під час виборів дуже педалювали те, що Володимир Зеленський – «людина з народу». Проте народ мав би замислитися, чи всі громадяни України є мультимільйонерами, щоб Зеленський був одним із них…
Під час виборчих перегонів улюбленим об’єктом критики Зе-команди була кадрова політика Петра Порошенка. Справді, кому могла в суспільстві сподобатися практика призначення на посади за схемою: кум-брат-сват? Але все пізнається в порівнянні.
Раніше таку важливу під час війни структуру як СБУ очолював кадровий спецслужбовець генерал Василь Грицак. А нині Іван Баканов, величезна заслуга котрого полягає в тому, що в славетному місті Кривому Розі він мешкав у тому ж самому житловому будинку, де жив і Володимир Зеленський.
А якщо ще поглянути на «зірку» гумору пана Сивоху, який є тепер головним ідеологом щодо Донбасу в Раді національної безпеки і оборони, то все стає зрозумілим і цілком безнадійним.
За кілька місяців при владі команда, що хибує на агресивне невігластво, наробила багато негативу.
Практично зруйновано міжнародну антипутінську коаліцію, помітно погіршилися взаємини зі США, деморалізовано українську армію…
Це все робиться з посиланням на волевиявлення українського народу.
Чи встигне народ протверезити від навіяного Зе-пропагандою сп’яніння? І наскільки швидко українське населення перетвориться на український демос, а демократія в Україні перестане бути олігархічною фікцією?
Ігор Лосєв
