В світі немає жодного народу, який би після 5 років війни голосував би за своїх вбивць…
У Маріуполі одіозний нардеп Вадим Новинський переміг за мажоритаркою на окрузі, який 5 років тому терористи обстріляли з «Градів».
24 січня 2015-го бойовики вели вогонь по мікрорайону Східний. Внаслідок навали загинула 31 людина, 128 були поранені. За нього віддали свої голоси понад 42% виборців…
Остап Дроздов:
НАСЄЛЄНІЄ ПОГОДИТЬСЯ НА ХОЛОДИЛЬНИК, НАВІТЬ ЯКЩО ВІН СТОЯТИМЕ В «РУССКОМ МИРЕ» І РУБЛЬОВІЙ ЗОНІ…
Хто всі ці люди, які голосують за кума Путіна на п’ятому році війни з Путіним? Хто всі ці люди, які вважають галичан фашистами? Хто всі ці люди, які вимагають відновлення мережі «ВКонтакте», російських серіалів про ментів, гастролей зірок блатного шансону? Хто всі ці люди, які ігнорують державну мову, хоча вона конституційно закріплена? Хто всі ці люди, які повноту влади віддають артистові комічного жанру?..
Коли в ефірі «1+1» я назвав усіх цих людей плебеями, на мене трошки образились. Плебей – це термін із древньоримського права, що означає «вільні, але незнатні люди». Мою країну населяють вільні, але незнатні люди. Неосвічені. Примітивні. Книжок не купують і не читають. Історією свого краю не цікавляться. Інтелектуально не ростуть. За кордон не їздять (Єгипет не рахую). Іноземних мов не вчать. Радянську минувшину не переосмислюють. Живуть у зомбоящику. Просто собі живуть. Вільні, але незнатні. Вільні, але не шляхетні. Зате з правом голосу. У цьому й основна відмінність із древньоримським правом. Там плебеї не мали права голосу.
Вас макнули по повній програмі. Вас із головою накрили зеленим рядном і наказали тихенько дихати в тряпочку. Вас прирекли на Медведчука. Країну, за яку ви й ваші діди проливали кров, отак легко, під спалахи їхніх весільних фотографів-мажоритарників, віддали в одні руки, в необмежену владу коміка, для якого Томос – це термос, а Україна – проститутка з німецького порно…
24 серпня я поставлю свічку за свого сусіда Андрія, який пішов воювати в Луганськ і там загинув. Наводчиком для снайпера був місцевий мешканець. Цей дідок з українським паспортом охоче проголосував на останніх виборах.
Із вікна, де я зараз пишу цей текст, мені видно недобудовану хату. Андрій хотів там жити з дружиною і двома дітьми. Звів лише перший поверх. З його фундаменту за цей час вимахала двометрова берйоза. Це – моя Україна. Недобудований перший поверх. 28 років…
P.S.
Ці вибори повинні зняти останні рожеві окуляри з останнього мрійника.
28 наших років – це 5 президентів, 8 парламентів і 16 урядів. І чорна діра в центрі Європи. З порушеними кордонами. З демографією мінус 12 млн. З олігархатом як формою правління. З відсутніми інституціями. З убитим середнім класом. Із субсидіями для 60% населення. З найвищими на континенті міграційними настроями.
28 років – це предостатньо часу, аби довести світові, чи спроможний цей народ творити свою успішну державу.
За 28 років ми провели загальнонаціональні вибори 23 рази. І прийшли в 2019-й рік із таким висновком: у нас є просто територія і просто насєлєніє.
Від Сяну до Дону – це гарно звучить лише у гІмні. А на ділі гімно з Дону перекриє будь-які потуги Сяну. Дон переміг Сян. Дон хоче дружити зі своїм гвалтівником. Він уже завтра готовий обійнятися з тим, хто закатрупив 13 тисяч. Дон готовий амністувати кожного бойовика, який щиро ненавидить хунту. Дон просто хоче бути собою, що значить – одномовно російськомовним, ватним, проросійським, колабораційним.
Ніякі ми не брати. Вони радше здохнуть, аніж відмовляться від Дня Побєди, який їм «порохом пропах». Українська мова не підходить для їхніх щелеп. Українська пам’ять є для них ворожою. Українська культура є для них сільською.
Їх більше. Їх цілий дивізіон. А коли їм кажуть увімкнути залишки мізків, вони хором відповідають: а нас – рать.
Драма моєї 28-річної недолугої країни полягає у вічному питанні: кого все-таки більше?
