За кілька тижнів до перемоги шоумена Володимира Зеленського на президентських виборах в нашій країні я писав, що його перемога стане серйозним викликом для Володимира Путіна — незалежно від того, наскільки ангажованою в цій перемозі є Москва і що думає про це сам Зеленський. Перемога кандидата, який виглядає як несистемний, над представником традиційної політичної еліти — удар по всій пострадянській системі, в якій одні політики змінювали інших навіть після перемог повстань і революцій. Для нас може виглядати дивним, коли Зеленський після перемоги на виборах звертається до жителів колишніх радянських республік зі словами «все є можливим!». Дивним тому, що в Україні — на відміну від Росії чи Білорусі — змінюваність влади підтримується з 1991 року.
Але для Путіна нічого дивного в цьому немає просто тому, що він прекрасно розуміє, що хотів сказати Зеленський. Він розуміє, що переможець президентських виборів в Україні мав на увазі не змінюваність влади, а перемогу кандидата, який не асоціюється з політичною елітою країни. Кандидата, який є набагато зрозумілішим не тільки для «маленького українця», а й для «маленького росіянина». Цей свій хлопець, який переміг владу — ось про що мріє кожен не тільки в Краматорську, а й в Кургані. Поки Зеленський тільки боровся за посаду президента, Путін міг цього не помічати, він був надто зосереджений на помсті Порошенку. Але ось Зеленський переміг — і відразу ж став небезпекою. Путін об’єктивно не зацікавлений в його досягненнях — тому що успіх в очах росіян буде означати перемогу позасистемності над системністю. А для Росії це страшніше за будь-який Майдан. Це буде означати, що Кремль своєю боротьбою з Порошенком сам вирив собі могилу.
Тому Путін буде втягувати нового українського президента в одну провокацію за іншою — паспорта це тільки початок. А Зеленський буде відповідати на ці провокації так, як і повинен відповідати позасистемний революціонер — оголошенням війни путінському режиму. При цьому якщо Порошенко сприймав Путіна як лідера чужої країни, то Зеленський сприймає Путіна як голову чужої влади. Цивілізація у них спільна, аудиторія також, а ось режими відрізняються. Ось чому Зеленський є набагато більш небезпечнішим для Путіна, ніж Порошенко.
Але і Путін — більша небезпека для Зеленського, ніж для Порошенка. Зеленський у своїй війні на виживання з Путіним все одно буде намагатися апелювати до так званого «російськомовного» електорату. Але цей електорат, в свою чергу, підрозділяється на три категорії. На тих, хто говорить російською, але акцептує українські цінності — і цим людям не потрібні ані обіцянки «проаналізувати» закон про мову, ані дубляж пасхального привітання. Тих, хто хоче примирення з Путіним і вважає Україну частиною «русского мира» — але ці люди не хочуть протистояння з Кремлем, вони тяжіють до капітуляції перед ним. І тих, для кого Україна — принаймні до Галичини — просто демократична Брянська область. Ось ця група може зрозуміти і схвалити дії Зеленського. Але її недостатньо для політичної підтримки.
Для збереження політичної підтримки Зеленському потрібно подивитися в очі реальності і зрозуміти, що в неминучому протистоянні з Путіним він може розраховувати тільки на підтримку проукраїнського електорату — тих 25 відсотків, які були проти нього і тієї частини своїх виборців, для яких українські цінності — не порожній звук. Проросійський електорат все одно буде втрачений, якщо вже не втрачений. Більш того, коли він зрозуміє, що новому президенту нічого запропонувати, окрім протистояння з Путіним, він відчує себе вкрай обдуреним.
Новий президент може або перемогти разом із тими, хто був його противниками, або впасти, якщо продовжить апелювати до тих, кого він вважає своїми союзниками. Такою є логіка його особистої війни з Кремлем.
