Там є цілих чотири озера: Пєрвоє, второє, трєтьє і чєтвьортоє. Шляхи одних людей ніколи не перетинаються зі шляхами інших: дом-работа-дом, квартіра-базар-ригаловка-квартіра
«Рівно п’ять років тому я жив у місті Челябінськ. Близько місяця. Це було ще до метеориту, який туди впав, але вже тоді всі знали, що Челяба — то сурова жесть. Про суровий Челябінськ ходили страшні картинки. Зрештою, навіть у перекладі Челяба — це яма, тому це, в якомусь сенсі, дійсно не найкраще місто на світі», — пише український журналіст та мандрівник Богдан Логвиненко на своїй сторінці в Facebook.
Взагалі Челябінськ для мене був якоюсь загадковою іншою планетою. Я на той момент встиг побувати у десятку країн Європи і вдосталь поїздити по Україні, але саме тут життєві розклади звичайних людей, їх пріоритети і цінності вселили у мене якусь недовіру до майбутнього всього людства.
Сьогодні, наприклад, згадалось, як я їздив на базар. У мене на черевиках порвалися шнурки після того, як я з’їздив у найбрудніше місце всесвіту — містечко Карабаш, де люди створили марсіанські пейзажі техногенною катастрофою. При в’їзді в місто на язику одразу ж виділяється слина, болять очі і закладає ніс. Там народжуються триногі корови, які потім п’ють молоко з червоної як кров ріки. Мені все це здавалось сюрреалізмом до того моменту, коли я туди таки потрапив. Тепер вже я збирався у похід на Урал, але з перев’язаними залишками шнурків навкруги черевиків ходити було, м’яко кажучи, важко навіть по місту.
Я був у центрі Росії, в центрі міста Челябінськ, у справжньому гетто
По дорозі до базару я зайшов до гастроному купити йогурт. Гастроном називався "Пейте чорный кофе". Дивна, погодьтесь, назва для гастроному. Магазин був досить великий, а на виході — бар і два столика. Каса одна, до неї величезна черга. Щоб випити цей чорний кофє, треба вистояти чергу за чеком у касі, а тоді вже йти до тьоті в білому переднику на бар. Я взяв собі йогурт і спокійно зайшов у туалет, що знаходиться одразу за касою. Нічого несанкціонованого не зробив, як мені здавалось. Я намагався ніколи нічого несанкціонованого не робити, намагався вижити. Але на виході з туалету мене чекала кремезна жінка з шваброю. Я був у навушниках, навушники мене багато разів рятували у цьому місті від зайвої інформації всюдисущих добродіїв. Жінка голосно щось кричала і махала шваброю. Я вийняв з одного вуха навушник і зрозумів, що я щойно несанкціоновано скористався туалетом, оскільки він виключно для тих, хто вирішив хряпнуть за цими двома столиками і взяти щось на барі. На щастя, мені вдалось втекти від жінки і її швабри, а наступного разу, коли я вимушено заходив до гастроному "Пейте черный кофе", вона ще кілька разів пригрозила мені кулаком. Запам’ятала.
В Росії я весь час слідкував за собою, оскільки страшенно не хотілось потрапляти у всілякі побутові конфлікти. Однак потрапляти доводилось часто. Добродії, в принципі, мені достатньо чітко пояснювали, чому. Вони казали: «Ти чьо, нємєсний штоль?». Одного разу я посмілішав настільки, що сів на лавочці центральної площі Леніна, звісно ж з рюкзаком, але одразу прийшли мєнти мене «чистити». Як вони самі й питали: «Ти што пєрвий раз на маршруткє єдєшь?». Це коли, як виявилось, маршруток №14 є цілих три на місто-мільйонник: 14 кружочєк, 14 квадратік і 14 трєугольнік. Яка між ними різниця? В них різні маршрути. Як їх в місті називають? Однаково. Ніхто не каже «кружочєк» чи «квадратік». Чому ніхто не плутається? Дуже просто. В місті Челябінську шляхи одних людей ніколи не перетинаються зі шляхами інших: дом-работа-дом, квартіра-базар-ригаловка-квартіра. Ніякого конфузу не відбудеться, навіть, якщо маршрутки тут взагалі будуть без жодних цифр.
Взагалі транспорт для бідних тут особливо вказує на твоє місце в соціумі. Запихуючись в Газєль, де стояти не можна сидіти, ти всім тілом відчуваєш, що знаходишся на дні. На самому днищі, а може і нижче. Уся транспортна сітка міста Чєлябінськ побудована так, що центр — це безсенсовний радянський проспект. Навколо центру стоять три заводи — ЧТЗ, ЧМЗ і якийсь третій, здається ЧТМЗ. Креативні люди, що тут скажеш. Там є цілих чотири озера: пєрвоє, второє, трєтьє і… Вгадайте, як називається четверте? І от в центрі будують метро. В центрі не буває заторів, але через весь центральний проспект будують метро. Люблю совєцкіх романтиків, які вважають, що за совка був порядок. Еталон порядку — метро Челябінська. Його будують з 1967 року і планують відкрити в… 2025-му. Ще два роки і вони святкуватимуть півстоліття успішного будівництва. А коли його таки відкриють, воно нічого не змінить, тому що ходиме метро в центрі, де найменша кількість мешканців і офісів, де великі проспекти і немає заторів, у цій самій ямі, на честь якої назване місто. Там у ньому немає жодної необхідності, але його вже 50 років будують і таки колись добудують.
Росіян на базарі немає. Узбеки, татари, башкіри, киргизи, казахи купують все один у одного. У всіх чурок — так росіяни ніжно називають всіх своїх азіатських братів — машини пригнані з Японії, з правим рульом. На базарі такі машини усі. Дивно, як тут в них на базарі рух досі правосторонній.
«Шнурки немецкие, отвечаю!», — тільки-но побачив моє зацікавлення стопкою зв’язаних клубком шнурків продавець-киргиз. Він шось тріщав і тріщав про їх якість, про те, скільки він мені може дати гарантії, може навіть виписати чек, може навіть що завгодно для мене зробити. Я, напевно, вперше в житті переживав настільки прискіпливу азіатську увагу. Навколо не було жодного росіянина, частина базару дивилась на мене як на прибульця, русского. Хтось розглядав із зацікавленням, хтось дивився із відвертою настороженістю. Я був у центрі Росії, в центрі міста Челябінськ, у справжньому гетто.
Киргиз взяв мій порваний шнурок і підпалив його, він кілька секунд тримав під шнурком свою запальничку, пішов дим, він загасив невеличке полум’я рукою, а потім почав нею водити навколо своїх шнурків, показуючи їх бездоганну якість. «Вони не горять, не горять, бачиш, — кричав він. — Німецькі!».
Я запропонував власноруч перевірити якість, вихопивши у нього з рук запальничку, але він одразу ж заступив свої шнурки і підняв руки так, наче в руках в мене була не запальничка, а пістолет.
— Горять таки?
— Курить запрещено! — намагався пожартувати він і забрав у мене запальничку з рук. — Эти шнурки самые прочные и жесткие! Немцы их путинскими называют! Путин же у вас этот, кто — президент?
— Премьер-министр.
— Вот! Жесткий то есть! Сильная рука! И шнурки такие! Путинские! Это не я придумал, это немцы!
— Сколько стоят?
— Брат! Да я тебе за бесплатно готов отдать! За бесплатно, отвечаю! Немецкие!
Звісно, коштували вони вже після довготривалих торгів зовсім не безкоштовно і дорожче, ніж мали б, але я зі спокійною душею заплатив цьому киргизу за шоу і далі думав про те, як дивно еклектично тут поєднується німецька якість з русскою сілою. Мерседеси з надписами «На Берлин!» тут теж є. Росіяни самі погоджуються з тим, що Росія — це виключно сила, глупа і тупа. Росія — це жесть, це насилля і безгуздя, а Німеччина — це якість. Шнурки не можуть бути виготовлені в Росії і називатись меркельскі. Їх ніхто не купить, асоціативний ряд не спрацює.
Я сидів у барі ввечері і слухав «Как упоительны в России вечера», і про себе підмугикував оригінальну Nino Rota — Theme from The Godfather. Думав про те, як же ж дивно і загадково, напевно, тут народитися і жити, відчувати усе це, пристосовуватись, миритись, шукати, врешті-решт, щось хороше, співати неофіційний гімн про вєчєра і знати, що навіть така високопатріотична пісня банально вкрадена. Не любити всіх своїх сусідів і, водночас, цікавитись, як у них справи, з армією і танками. Я багато з ким говорив, багато їздив. Ніхто не сумнівався у правоті війни з Грузією або, принаймні, старалися про це не говорити. Ніхто не хотів би в Європу чи Японію — вони і так усіх поставлять на коліна. Це був 2010 рік, тоді важко було уявити, що буде війна з Росією, але мені це уявлялося все більш реалістичним сценарієм.
Під вікном бару пізно ввечері два азіата підмітали вулицю. На вулиці був страшний вітер, це підмітання виглядало як якийсь танок. Листя то піднімалось в повітря, то опускалося назад, а ці два азійські прибиральники і далі махали своїми мітлами так, ніби вони не підмітають це саме листя, а просто танцюють, і листя – то їх сценічні сніжинки, театральний дим.
— Сынок, — до них підійшла старенька бабуля, їй шкода було пацанів, що махають мітлами вітер (синок витягнув з вуха навушник). — Сынок, не заметай. Бессмысленно.
— Ты чё мне это говоришь? — сказав азіатський синок. — Ты вон пойди начальнику моему скажи. Он нам сказал заметать. Пойди, пойди бабушка. Ишь чё! Бессмысленно!
І бабуля пішла собі з своїми порадами далі. Російська дійсність продовжувала підтверджувати свою безсенсовність, а я далі сидів у барі. У прогресивному книжковому магазині навпроти на вітрині висіли два величезних портрети — Путін і Сталін. Ці портрети, схоже, користуються тут популярністю, якщо їх виставляють на вітрину, подумав тоді я. Зараз у цьому немає сумнівів.
Путінські шнурки, щоправда, порвалися, майже відразу.
Богдан Логвиненко
