Зазирнув на роботу до свого колеги. На робочому столі, поверх роздруківок, фотографій, візитівок, флешок, зламаних ручок та зім’ятих сигаретних пачок, валялася пошарпана книжчина. "Руководство по 7,62-мм пулеметам Калашникова ПК, ПКМ, ПКС, ПКМС, ПКБ, ПКМБ и ПКТ".
fbcdn.net
Закладка, що стирчала із засмальцьованого букіністичного видання, (глянсовий календарик зі смішливою дівчиною в строкатому віночку) різко дисонувала з похмурою назвою чтива. Поцікавився, розгорнув — "Часть вторая. Приемы и правила стрельбы из пулемета". "Освіжаю пам’ять, — флегматично пояснив товариш, — я ж був кулеметником…" Він промовив це без ніяковості, пафосу чи виклику. Спокійно й буденно. Як людина, котра просто вирішила відновити знання, що можуть знадобитися найближчим часом.
Шкіра,
в якій ми вчимося жити
Днем раніше, заскочивши до знайомих випити кави, побачив на дивані характерний набір предметів. Ксерокопії документів, акуратно впаковані у водонепроникну плівку, консерви, свічки, два ліхтарики, гірки запальничок та пальчикових батарейок, зарядні пристрої для мобільних, металева кружка, аптечка… Мимоволі підловив себе на думці, що таке специфічне асорті не викликало в мене жодних емоцій. Ніби дивився на плед чи плюшевого ведмедика. "Тривожний" рюкзак?" — риторично запитав я. "Ну…" — кивнув з усмішкою господар, потираючи виколоте на зап’ясті татуювання "In Re". "Новини є?" — поцікавилася хазяйка. Вона не уточнила, які, не було потреби. В її голосі не бриніла несмілива надія, розпачливий страх, істерична паніка. Слухаючи мене, вона мовчки вкладала в аптечку вікасол, пантенол, кетанов, бинти. Спокійно й буденно. Так само спокійно й буденно її чоловік після роботи, як на роботу, ходив на барикади. Без балаклави й біти, але в купленому втридорога бронику та мотоциклетному шоломі.
"Ти віриш, що це відбувається з нами й тепер? Ти віриш у те, що завтра…" Ці кляті запитання я чув десятки разів. Щодня, від одних і тих самих людей. Але віднедавна мені перестали їх ставити. Усвідомлення того, що відбувається, остудило мозок, який кипів від надлишку інформації та передозування емоцій. Прийшло холодне розуміння. У країні день у день більшає людей, які готуються до війни. Спокійно й буденно. Без біснуватих завивань і шароварного патріотизму. Їх багато. Як багато? Думаю, вже достатньо, щоб заразити своєю впевненістю невпевнених у собі. Одного істерика часто буває досить, аби посіяти паніку в десятках. Тисячі тих, що себе опанували, слугують міцною скріпою для мільйонів шукачів точки опори.
Революційною зимою переконаних і відважних виявилося достатньо, щоб зламати хребет владі, яка прикривала свій страх невпевненими у власній правоті автоматниками. Свою першу війну країна виграла в держави, коли усвідомила, що сила виправдана в боротьбі з кровожерливим всесиллям. Перша кров на Грушевського зміцнила цю впевненість. Кров вимила з тисяч сердець міщанський жах, який виникав при вигляді пляшок із "коктейлем Молотова". Кров очистила в очах тисяч "східняків" гасло "Слава Україні! Героям слава!", наповнивши його новим смислом. Зробивши його своєрідним древком для синьо-жовтого стяга, який із ритуального державного прапора перетворився на справжнє національне знамено для багатьох жителів Донецька, Харкова та Одеси. Перетворився на єдино доступну зброю для блокадників-військових у Бельбеку.
Кров перетворила на громадян тихих обивателів, не ознайомлених із цитатником Мао (який давно помітив, що революція — не сніданок на траві, не живопис і не робота швачок). Кров примусила замінити дивани на барикади, а пульти від телевізорів — на бруківку тих, хто не читав Декларації прав людини, в якій написано про повстання як про останній засіб боротьби проти тиранії і гноблення. Кров жертв боротьби зі сваволею виявилася, як не дивно, ефективним кровоспинним. Найкращим засобом боротьби з кровожерливістю влади, готової втопити протест у крові.
Режим Януковича був приречений після перших смертей. Смерті не злякали, як очікувалося, а мобілізували. Ескалація насильства лише збільшувала силу опору. У підручниках пишуть, що силовий тиск влади — прямий наслідок зниження рівня легітимності. Свою легітимність майбутній утікач втратив тоді, коли загинули Жизневський і Нігоян. А не коли підмахнув підкидного листа (а по суті — вирок собі не тільки як політикові, а й як людині, котра заслуговує бодай на поблажливість) чи то на борту десантного корабля, чи то в Барвисі, чи то в Ростові…
У ніч із 18 на 19 лютого, коли силовики підпирали останні барикади, бачив, як угору по Михайлівській тікали десятки виряджених у різномастий камуфляж "героїв". А назустріч їм ішли сотні беззбройних різного віку. Йшли, щоб неприкритими грудьми, дерев’яними щитами й палаючими покришками зупинити бійців ВВ і "Беркута", які рвалися до охопленого полум’ям Будинку Профспілок. Ішли спокійно й буденно. На можливу смерть. Як на роботу. Мій товариши був одним із них.
"In Re" — наколото в нього на руці. "Латинь, — пояснив він. — Перекладається або як "по ділу", або як "у реальності". У книжці нагледів. Девіз якогось лицаря. Не знаю, який смисл він у нього вкладав. А мені це татуювання постійно нагадує про необхідність тверезо дивитися на речі. Коли смерті стали реальністю, я переконався, що коктейль Молотова застосовується по ділу".
Лютнева перемога підтвердила таку правоту. Зміцнила звичку покладатися на себе, примножила впевненість у власних силах. Шагренева шкіра надії в багатьох за ці місяці обросла бронею впевненості у власній правоті. Бронежилет потихеньку стає шкірою, в якій ми вчимося жити.
Країна живе очікуванням війни. Її прихід стає реальністю. Її не хочуть, і до неї готуються. Тисячі. Спокійно й буденно. Ігноруючи безпомічних правителів.
"Наші довго запрягають, але влучно стріляють", — жартував про земляків один із моїх колишніх батьків-командирів, уродженець Дніпропетровщини. Чув, він потім загинув у Чечні. За Батьківщину?
Снайпери, стрільці
та стрілочники
Чим більше взнаю політиків, тим більшою повагою переймаюся до виборців. Не те щоб Євромайдан дуже змінив людей. У них просто з’явилася можливість згадати, що вони — люди. Нагадати іншим, що вони — люди. Ми навчилися помічати людей. Бачити в них людей. Багато хто відкрився з несподіваного боку. Знайшов себе. У боротьбі, в порятунку, у співчутті. Численність конспірологічних версій не скасовує головного: люди ламали майстерні плани витончених технологів. Гіпотетичні герої виявлялися зрадниками, потенційні жертви перетворювалися на месників, вівці на вигляд — оголювали ікла.
Багато хто з нас уже вбив у собі раба. Назавжди. Тепер у багатьох відбувається болісний процес відмирання комплексу молодшого брата. Підписи сотень відомих російських діячів культури на підтримку агресії зробили для цього більше, ніж сліди коліс БТРів, на яких у Крим в’їхали тисячі "невідомих" вояків.
Янукович розбудив у нас гідність. Путін пробуджує патріотизм. Усупереч їхнім первісним планам. Реалізація яких спростила розуміння речей. Оскаженілі "антифашисти" показали всім обличчя справжнього фашизму. Насельник Кремля, який намагався зі своїми "зеленими чоловічками" виставити весь світ ідіотами, виглядає ідіотом в очах усього світу. Потураючи сепаратизму, він ризикує випустити джина з пляшки із запалювальною сумішшю. Але це його проблеми. У нас — свої. Вирішувати їх нам. І вирішимо. Питання у часі та ціні. Бо відповідальні за ухвалення рішення часу не цінують і ціни собі не складуть.
Коли Майдан із Січі перетворився на музей, із кухонних щілин вилізли мародери, які пересиділи стрілянину. Банальні гопники видають себе за "робін гудів". Тилові пацюки — за героїв. А справжні герої продовжують війну. За поранених, за тих, хто в полоні у бандитів. За країну. Майдан забезпечив санацію, але став лише прологом до катарсису.
Замість очищення ми отримали поки що лише косметичну зачистку, замість обіцяної люстрації — вилов "стрілочників". Палії в безпеці. Ви вважаєте, що компетентні органи не знають, де перебуває Андрій Клюєв? Ви не знаєте, чому Сергій Клюєв — власник Межигір’я — ходить залою Ради і сколочує собі депутатську групу? Ви вірите, що клоун Клінчаєв — справжній організатор погромів у Луганську? Ви впевнені, що справжніх натхненників шукають? Хто небезпечніший — переляканий Добкін чи недоторканний Медведчук? Який нікуди не втік і, за твердженням одних джерел, зустрічається з в.о. президента, за твердженнями інших, фактично веде з Путіним переговори від імені України.
Тепер модно цитувати Черчілля. Його фраза "Якщо країна, вибираючи між війною і ганьбою, вибирає ганьбу, — вона отримує і війну, і ганьбу" стала класичним мемом. Але є ще два актуальних афоризми. "Війна — це в основному перелік помилок і прорахунків". "Відповідальність — це та ціна, яку ми платимо за владу".
У кожного, хто часто бував на Майдані, є свій день, коли було справді страшно. Вранці 20-го лютого фізично відчув смисл вислову "похололо всередині". Ще місяця не минуло відтоді, а здається, це було в минулому житті. Пам’ятаю страх в очах опозиційних політиків, які стояли за сценою після інформації, що штурм розпочнеться з хвилини на хвилину. Пам’ятаю полегшення, яке прийшло на зміну цьому страхові, коли вони почули про рішення розпочати пленарне засідання. Можливо, хтось щиро вірив, що саме в залі буде знайдено рішення, яке дозволить уникнути бойні. Але в очах дуже багатьох виразно читалося всепоглинаюче бажання швидше забратися з усіяного трупами місця, здатного перетворитися на братську могилу. Чи маю право я їх засуджувати? За це, напевно, ні. Від людини важко вимагати подвигу. За те, що було потім, — так. Усупереч поширеним фразам про мобілізацію перед лицем спільного ворога, про мораторій на критику "своїх" et cetera.
Бо пам’ятаю холодні очі тих, хто залишився на Майдані, коли політики "пішли в зал". Ще працювали снайпери, медики невтомно носили поранених, священики відспівували покійних, а захисники готувалися до останнього бою. Спокійно й буденно. І холод із серця повільно пішов у голову. Прийшло витверезливе розуміння. Що влада вже програла (одним із перших це усвідомив Янукович, який став "пакуватися" ще до підписання договору 21 лютого). Що "договорка" між формалізованою опозицією та формальною владою вже нічого не змінить. Що ті, хто привласнить собі лаври переможців, гратимуть долями народу і програватимуть країну.
Я дуже хотів помилитися. Серед останнього призову у владу є чимало людей, у чиїй порядності не сумніваюся, кого поважаю, кому навіть по-людськи симпатизую. І мені саме по-людськи боляче, що дехто з них дає себе використати. Що вони "пішли в зал", а не "залишилися на Майдані", де від них було б набагато більше користі. Час вимагав рішучих дій і енергійних людей, професіоналів і командирів. А не традиційних квот, "тьорок", інтриг, розмінів і подачок, не експериментів і голосінь.
Люди семимильними кроками долають тяжкий шлях від населення до народу. Еволюція політиків відбувається, на жаль, значно повільніше.
За Черчіллем, промахи й помилки політиків стали причиною маленької, але кривавої зимової війни в центрі столиці. "Демонстрація опозицією сили примусить владу злякатися". "Демонстрація опозицією готовності відповісти може утримати владу від бажання стріляти". "Політика контрольованого тиску, розважливого примусу до миру краща за політику умиротворення й пораженського вичікування". "Застосування сили неминуче, але краще бути до цього готовим, ніж судомно реагувати на провокацію противника або відчайдушний порив своїх сміливців-одинаків". Це — аргументи, які тверезомислячі люди наводили взимку "лідерам сцени". І до 19 січня, і до 18 лютого. Контраргументи "вождів" відомі. "У країні немає революційної ситуації". "Ми не готові до війни". "Ми не можемо брати на себе відповідальність за можливі жертви". "У нас на руках висить Захід, який повторює — тільки уникайте кровопролиття".
Та ж Захід включився тільки тоді, коли вибухнули регіони, а поранені і вбиті з НП перетворилися на статистику. І тепер Захід включився лише після того, як Крим став відторгнутим де-факто. Практично без надії на швидке й безболісне повернення. Після подій на Грушевського наступні жертви були неминучі — стало зрозуміло, що у влади немає шляху назад. Проте жертв могло бути менше. Якби вулиця відчувала реальну підтримку лідерів опозиції. Але ні в кого з них не було на руці татуювання "In Re".
Я можу тільки здогадуватися, де саме сиділи снайпери, і хто міг віддавати їм накази. Але я переконаний, що ці вбивства були наперед визначені. У цієї системи не було іншого способу спробувати зупинити такий протест. І в побудові цієї системи частково винні й ті, хто прийшов на зміну утеклій владі. Снайпери, які вбивають надії на оновлення, сидять мало не в кожному з тих "великих", хто кокетливо називає себе "камікадзе", але сподівається, що прийшов надовго.
"Мутні" кадрові призначення не вийшли з моди. Виконавці, організатори й замовники вбивств безболісно залишали Київ — хто через недогляд, хто — називатимемо речі своїми іменами — на комерційній основі. Силовики, зброя, вулиця, проблемні регіони не були взяті під контроль — не до того, ділили портфелі й потоки. Можна було локалізувати кримську проблему в самому зародку — була можливість і готовність. Були люди, які чекали команди — так і не дочекалися. Доки Київ думав, півострів окупували. Досі чекають цієї команди військові в АРК, наша гордість і наш біль. Нам уже є за що пишатися країною, але, як і раніше, соромно за державу. Про те, що чітких наказів і ввідних немає, вголос заявив справжній герой Юлій Мамчур. Не провокувати? Мудро. Те ж саме раніше повторювали вожді беззбройним бійцям самооборони Майдану. Тепер — військовим, багато яких тепер де-факто роззброєні. "Спільний контроль над зброєю"? Коли один з автоматом і РПГ, а другий — із прапором і відчуттям обов’язку?
Захід тисне? Так це ж не їхня земля. Це не США, не Німеччина, не Росія. Це наша земля. У червні 1941-го Москва все ще закликала прикордонників не піддаватися на провокації, коли німці вже ввійшли у Брестську фортецю. Не кажу вже про те, що Захід (який повільно, але неминуче усвідомлює, якого монстра він "умиротворяв" усі ці роки) готовий допомогти захиститися тому, хто готовий захищатися.
Ми готові? Я не про людей, про державу. Наглухо закрити кордон, залити паливо в баки, негайно вирішити (за всяку ціну) матеріально-технічні проблеми, відкликати контингенти через кордон, перекинути ЗРК і літаки із західних областей на Схід і в Центр, поставити на бойове чергування ракети, захистити аеродроми Південного Сходу, завантажити оборонні заводи й привести всю наявну техніку в порядок, оперативно доукомплектувати до штату воєнного часу найбільш боєздатні частини, поставити чіткі завдання розвідці, негайно задіяти всіх розумних колишніх військових, здатних і готових допомогти, зрештою — призначити командуючого сухопутними військами. Що з цього було зроблено? За нашими даними, майже нічого. Як це назвати — недалекоглядністю, недолугістю, малодушністю, непрофесіоналізмом, дурістю? Яка різниця. До неминучого слід готуватися.
Майдан переміг уже 20 лютого. Але політики цього не зрозуміли і 21-го побігли по мирову до Януковича. Вони побоялися вибрати війну (яка вже йшла) і вибрали ганьбу. Свою п’ятихвилинку ганьби вони отримали 22-го на Майдані. Зробили висновки з уроку? Не впевнений. Вони знову шукають поганий мир, ганебно відвертаючись від мужніх військових, гордих татар і вільнолюбних українців Криму. Вони знову шукають "договірку", тепер уже з Путіним. Чи відбудуться у такому разі п’ятьма хвилинами ганьби? Не знаю. Однаково. За державу кривдно.
Не можемо воювати? Соромно падати до пострілу. Щоб подолати шлях, потрібно йти. Щоб виграти — купити лотерейний квиток. Щоб приготувати яєчню — мати яйця. Особливо коли готувати треба на збройовому мастилі.
Я не військовий? Ні, але, щоби зробити все те, про що сказано, досить просто мати голову на плечах і політичну волю. А ось як саме це зробити — вже питання до фахівців, чимало яких чомусь не затребувані. Ллю воду на млин ворога, видаю військові таємниці? Смішно. Боюся, що російський Генштаб обізнаний про наші секрети краще, ніж український главковерх. Та що там секрети. Візьмемо те, що відомо з відкритих джерел. Наша оборонка продовжувала поставляти військову продукцію Росії, країні, з якою ми де-факто вже у стані війни. У секретаріаті Кабміну на тлі фактичної мобілізації ліквідували управління оборонно-мобілізаційної роботи. А Мінфін виступив з ініціативою (з метою економії коштів, я розумію) позбавити пільг військових! Тепер! Як це назвати? Придумайте самі.
Переддень війни — не час для критики? Переддень війни — саме час для занурення в реальність. Багато тих, хто пройшов Майдан, уже живуть у режимі "In Re", відчуваючи реальність і готуючи себе до майбутніх справ, не покладаючись на політиків. Треба, щоб цих людей ставало більше. Станеться гірше — буде армія вільних стрільців. А могло б бути добре організоване військо. Але нехай хоч так. Однак переможемо. Питання у часі і в ціні.
Майдану немає? Майдан не той? Барикади — декорації? На зміну організованій Самообороні прийшла некерована махновщина? Не ті обличчя, не ті люди? Обличчя Майдану змінювалося залежно від ситуації. Обличчя країни, не дай Бог що, буде іншим. Опір персоніфікуватимуть люди, яких призве час. Як це було, коли в гарячу пору майданівської "жерсті" з нізвідки бралися талановиті командири, безстрашні бійці, самовіддані лікарі, майстерні будівельники барикад, добровільні постачальники провіанту і дров, просто мужні люди, які самостійно й точно знаходили своє місце у незвичній системі координат. Ніким із "вождів" не призначені. Уповноважені совістю та обов’язком.
Вони будуть реалістами. А тому зроблять те, що вождям чомусь здається неможливим. Зроблять спокійно й буденно.
Сергій Рахманін
