Тема Голокосту, на жаль, не належить до найактуальніших в Україні. У львівському випадку до всього накладається ще й своя «націоналістична» специфіка.
Доволі часто можна почути твердження від обивателів, що євреї заслужили на винищення своєю поведінкою та участю в організації Голодомору.
«Компроматом» на політиків, вчених та інших публічних людей і надалі залишається підозра у єврейському походженні. Нема як такого відвертого суспільного діалогу на ці драстичні теми. Українські історики займають, як правило, опортуністичну позицію і ситуативно реагують на появу тієї чи іншої публікації «на тему» у закордонних виданнях.
Сьогодні прочитав статтю Тома Ґроса в «Ґардіан». Читаючи це «одкровення» британського журналіста, не переставав думати: для чого це написано? Чому так некомпетентно?
Останнім часом з’явилася така собі окрема «каста» журналістів та публіцистів, які пишуть статті на теми, приречені на міжнародний успіх, до яких належить також і «єврейська тема». Треба вітати інтерес британського журналіста до наших країни і міста. Це добре, що такі поважні видання розповідають світові про нас і допомагають громадськості у Львові натиснути на владу в плані більш відповідального поводження з історичною спадщиною міста. Але як може цьому посприяти стаття, наприклад, Тома Ґроса, якщо вона просто зіткана з неточностей та відвертої неправди?
Тож про неточності й неправду. Автор дуже незграбно намагається порівняти рівень толерантності у Львові тепер і в 16 столітті. Зрозуміло, що у його баченні рівень терпимості був тоді значно вищим, ніж тепер. Де ж йому знати, що в 16 столітті існувала маса обмежувальних законів для євреїв: про те, де вони мали право жити, а де ні, дозволи на будівництво юдейських сакральних споруд «затверджував» латинський архієпископ, і вони занурювалися глибоко в землю, щоб тільки не бути вищими від християнських святинь, бо це було заборонено. Автор також не знає історії синагоги «Турей Загав» (більш відомої тепер, як «Золота Роза»), яку було відібрали у євреїв християни римо-католики через те, що голова єврейської громади Львова Ісаак Нахманович побудував її без дозволу латинського архієпископа. Автор також не знає, що євреї за повернення своєї синагоги заплатили величезну компенсацію отцям-єзуїтам, завдяки якій ті побудували свій прекрасний костел у Львові. Важко було б назвати Львів толерантним і в 17 столітті, адже місто відзначилося низкою кривавих погромів проти євреїв.
Автор пише, що минулого тижня сам спостерігав, як бульдозери нищили рештки найвідомішої львівської синагоги «Золота Роза». Пише про те, що якраз минулого тижня влада спорудила паркан довкола будмайданчика, який розташувався на території колишньої синагоги. Це не правда, бо незаконне будівництво відбувається на місці колишньої славетної єшиви, що є не менш фатальним для історичної спадщини Львова.
Не має рації автор також, коли заявляє, що 1941 р. більшість львівських синагог було спалено разом із євреями, які там молилися. Історикам відомий тільки один такий моторошний факт, який стосується знищення прогресистського темпеля на площі Старий Ринок. Ще раз повторюся, така деталізація аж ніяк не применшує страждань загиблих і не заперечує страхітливого злочину. Але таке довільне трактування тих подій підриває довіру до автора і викликає сумнів до всього сказаного ним.
А в статті у пана Ґроса таких «неточностей» — у кожному реченні. Автор пише, що Львів було приєднано до СРСР у 1945 р., але насправді треба говорити про 1939 або 1944 роки. Він пише, що євреї у Львові до 1940 року становили більшість населення міста. Це далеко не так. За найсміливішими підрахунками, населення Львова у відсотковому співвідношенні було таким: 50% — поляки, 33% — євреї, 16% — українці. Можливо тому, що автор полінувався заглянути навіть у Вікіпедію, він оголошує усі жертви Львова та околиць єврейськими. Так і пише про 420 тисяч замордованих у Львові та околицях євреїв. А де ж польські, українські, російські жертви? Та й не всі євреї були знищені в Янівському концтаборі. Справді, частину в’язнів гетто нацисти вивозили у Лисинецький ліс і там розстрілювалася. Але фактом залишається й те, що значна частина ув’язнених євреїв була відправлена в Белжец на цю правдиву «фабрику смерті». І вже зовсім у вир фантазій поринає пан Ґрос, коли відкриває досі невідомі історикам факти. Виявляється, за Ґросом, коли вже всі «польські і українські» євреї Львова були знищені, то до міста прибували спеціальні транспорти із румунськими та угорськими євреями, яких усіх тут знищували. На додаток автор стверджує, що у Львові було знищено більше євреїв, ніж в будь-якому іншому місті Європи.
Я розумію, що цифра разюча, але не менш вражає й інша, точніша цифра. Історикам відомо, що після того, як частина євреїв, рятуючись від німців, втекла до радянського Львова, то кількість єврейських мешканців становила близько 130 тисяч. Тільки незначна частина змогла евакуюватися разом з відступаючими червоноармійцями. За різними підрахунками із тих 130 тисяч львівських євреїв окупацію пережили тільки 800. Вражаюча статистика…
Те, що Том Ґрос пише про Цитадель, просто не вкладається в голові. Окупувавши Львів і швидко просуваючись углиб України, нацистські війська взяли в полон величезну кількість червоноармійців. Приміщення старої австрійської Цитаделі в центрі міста найбільше підійшло для організації там табору для радянських військовополонених. «Шталаг» був місцем «повільного вмирання», де людей не так часто розстрілювали, як вони помирали від голоду, холоду і хвороб… Це місце стало місцем смерті також і для французьких, а пізніше й італійських військовослужбовців. Можливо, і серед них були євреї, але не тисячі, як це стверджує автор.
Мене гнітить авторський підхід до проблеми: невже він вважає, що росіяни, українці або поляки менше страждали і мучилися в таборі смерті, ніж євреї? Для чого він перетворює усіх 130 тисяч в’язнів «Шталагу» на Цитаделі на євреїв? Йому мало інших 130 тисяч єврейських жертв? Але все ж погоджуюся з автором у тому, що є величезною наругою над пам’яттю загиблих у цьому місці людей, перетворювати колишні каземати на п’ятизіркові готелі і планувати там будівництво розважальних закладів.
Том Ґрос також емоційно пише, що влада Львова бульдозерами знищує рештки чудової синагоги «Золта Роза», позбавляючи євреїв шансу коли-небудь перетворити це священне місце на меморіал. Я також вважаю брутальне бізнес-втручання у збережений архітектурний ансамбль середньовічного єврейського міста на рівні зі злочином. Але знову ж таки, чому панові Ґросу було не поцікавитися прекрасними ініціативами Центру міської історії, німецького «Товариства технічної співпраці» та Львівської міської адміністрації щодо впорядкування та увіковічення місць єврейської пам’яті? Чому львівські співрозмовники не поінформували пана Ґроса про прекрасний міжнародний конкурс щодо вшанування трьох важливих місць, пов’язаних із трагічним єврейським минулим? А там також йдеться про проект спорудження свого роду меморіалу на «Площі синагог», до якого входить і територія «Золотої Рози». Цей перший конкурс виявився напрочуд успішним, для участі зголосилися архітектори буквально зі всього світу. Компетентне міжнародне журі відібрало кращі з кращих проектів. Їхні макети виставляли і в Палаці мистецтв у центрі Львова, і в Центрі міської історії на вулиці Богомольця, 6. Подія викликала неабиякий інтерес і детально висвітлювалася у львівських медіях. І як такий позитивний досвід міг пройти повз увагу журналіста, який спеціально приїхав до нас, щоб висвітлити ситуацію із пам’яттю про Голокост?
На завершення хотів би підтримати думку пана Мейлаха Шейхета про брутальне ставлення до історичних пам’яток у Львові. Підтримую слова, що перетворення вежі колишнього табору військовополонених на готель є, щонайменше, неповагою до пам’яті людей, які там загинули. Поділяю також думку, що це просто ганебно, коли найважливіші місця пам’яті єврейського народу досі залишаються немаркованими в нашому місті. А від себе додам, що мені соромно розповідати іноземцям, чому досі «серце» колишньої єврейської громади Львова – площа Векслярська – і надалі має назву «Коліївщини». Проте не можу цілком погодитися із паном Мейлахом Шейхетом у тому, що Голокост триває і надалі, тільки цього разу в архітектурі. Так, знищення – колосальні, але, може, все таки краще не профанувати пам’ять про загиблих у Голокості…
Василь Расевич
