Режисерам у Москві потрібна картинка агресивного Львова, де б’ють “НАШИХ” за переконання, де топчуть “НАШІ” прапори, де знущаються з “НАШОЇ” перемоги…
Це частина російської міжнародної політики. Її мета – показати передусім Заходу, що неонацистський ксенофобський Львів – агресивний і небезпечний, що сюди не можна їхати туристам, не варто інвестувати бізнесменам, людей з цього міста не варто сприймати як європейців.
Ще у травні 2008 року львівські активісти Російського молодіжного братства проводили акцію “Победа деда – моя победа”, не забувши при цьому наголосити, що про неї поінформований консул РФ у Львові. Тоді ця подія не отримала значного резонансу, так і залишившись маргінальною одноразовою акцією.
Цього року дві організації, у яких немає українських назв — “Русскоє Єдінство” з Криму і “Родіна” з Одеси – планують пройтися із червоним прапором крізь центр Львова. Заявку у міськраду ці організації занесли ще заздалегідь. Подейкують, що до Львова везтимуть “бойовиків” з кримінальним досвідом і вишколом масових силових акцій та чи помогло це комуністам у 1997-му (коли ЗМОП охороняв їхню незаконну демонстрацію у парку Франка)?
21 квітня 2011 року Верховна Рада голосами 260 нардепів, зокрема “львівських" Писарчука, Горбаля і Голуба ухвалила рішення про те, що під час відзначення 9 травня поряд із державними вивішуватимуться і “прапори перемоги”. Таким чином, у відповідних сил з’являються не тільки моральні, але й законні підстави іти з цими прапорами нашим містом. Як реагувати на цю непросту провокацію?
Символьна роль
Велика Перемога є “скринькою Пандори”: як розрізнити Прапор Перемоги і прапор СРСР? Як вичленити з Перемоги “батька народів” і комуністичну ідеологію? Пропагандистський стандарт Сталіна-Брежнєва, не переосмислений за 20 років Незалежності, некритично і в старому обрамленні несе “в пакеті” і дружбу народів, і інтернаціоналізм, і боротьбу за мир у всьому світі, і перемогу над “посібниками нацизму” — себто тими, хто воював проти більшовизму за незалежну Україну. “Ми вас визволили — тепер ви повинні нам бути вдячні” — квінтесенція наративу.
Для галичан червоний прапор – символ комуністичного терору, репресій проти їхньої мови і культури, їхньої Церкви, їхнього майна. За ним – тисячі замордованих у тюрмах і концтаборах, заборона Шевченківських вечорів і цькування самвидаву, агресивне цензурування музеїв, літературних творів, кінофільмів і бібліотек, свавілля КПРС і КГБ, Афганістан і Чорнобиль, врешті-решт, суцільна халтура, дефіцит і брехня.
Для багатьох людей за Збручем це – бойовий прапор Червоної Армії, це – символ пошани і вдячності, зрештою – символ власної сили, величі і ролі для світу, один з важливих елементів ідентичності, це – символ війни, в якій загинули їхні батьки, діди чи прадіди, котрі не мали часу розказати їм правду про свою смерть. Тому їхня віра — це великою мірою віра в радянське кіно про війну. Зараз пішаки кремлівських політтехнологів хочуть кинути цей символ і ці почуття під ноги обурених львів’ян.
Навіщо?
Україна – далеко не унікальна у символьному протистоянні. Щороку 1 травня у Берліні на вулиці Борнгольмерштрассе відбуваються дві демонстрації одночасно: близько 800 німецьких неонацистів протистоятьть десяти тисячам “лівих” активістів, які після цього рушають до району Кройцберг, де згодом горять машини і трощать вітрини магазинів. Того дня Берлін стає меккою для “революційного” туризму: охочі побитися за ідею приїжджають сюди з цілої Європи. Чи хочемо ми такої “традиції” для Львова?
Справжня мета червонопрапорної провокації – не переконати львів’ян у тому, що червоний прапор є Прапором перемоги, не провести роз’яснювальної роботи, не згадати загиблих і не прославити героїв, що загинули проти нацизму. Це символьне насильство, яке можна порівняти хіба що з прогулянкою Освєнцімом з гітлерівським прапором. Позірна мета – зламати дух Львова.
Насправді маємо кількарівневу дію з акторами різного рівня. Перш за все, це планована подія для внутрішньоросійського вжитку. Режисерам у Москві потрібна картинка агресивного Львова, де б’ють “НАШИХ” за переконання, де топчуть “НАШІ” прапори, де знущаються з “НАШОЇ” перемоги. Це потрібне Путіну і Медведєву: “агресивний український націоналізм” давно є однією з “іншуючих” (потрібних для опису себе через поганого “іншого”) основ сучасної РФ. Більше того: оце “НАШІ” – стрижневе поняття “Русского міра”, кордон якого буде проходити уже не по зоні вжитку російської, а ширше – по сприйняттю червоного прапора як прапора «НАШОЇ» перемоги.
У другу чергу це – частина російської міжнародної політики. Її мета – показати у першу чергу Заходу, що неонацистський ксенофобський Львів – агресивний і небезпечний, що сюди не можна їхати туристам, не варто інвестувати бізнесменам, людей з цього міста не варто сприймати як європейців. Аналогічно вже була використана ситуація з погромом “Цісарської кав’ярні” після вбивства Ігоря Білозіра.
У третю чергу – це велика політика Партії регіонів. Її виборець – у шоці: “покращення життя вже сьогодні” не настало, все, включно з обміняним на флот газом, дорожчає, роботи не з’явилося, похмілля від “біло-голубого реваншу” минуло. Жити треба – але виживати не виходить. Підприємницький майдан у базових регіонах ПР був не слабшим, аніж на Галичині, а закриття шкіл і підвищення комунальних тарифів виганяє на протест навіть аполітичних.
Регіоналам терміново треба відволікти увагу – і побиття тих, хто святкує “Перемогу”, для цього прекрасно годиться. При цьому цинікам-політтехнологам байдуже до справжніх жертв війни, кістки котрих досі мільйонами лежать у полях і болотах: головне, що авторитетом і пам’яттю загиблих можна маніпулювати, зачіпати ними біль їхніх близьких. Можна знову вдало протиставити Захід і Схід – поділяти і владарювати, розколювати і вдавати із себе “клей”.
Ще один інтерес регіоналів – спеціальне посилення радикалів, віддання їм своєрідного “пасу”. Спалах агресії, успішно випробуваний на “Україні без Кучми”, провокується і зараз: пам’ятаєте, як у 2001-му “фашистами” залякали всю Україну?
По-четверте, у цій акції зацікавлені російські шовіністи-радикали, котрі вже не сидять склавши руки (чого вартує тільки вбивство в Одесі радикала Чайки). Напади на них розв’яжуть їм руки – і після цього можна очікувати погромів чого завгодно: офісів “націоналістичних” партій, українських шкіл, книжок у бібліотеках, експозицій у музеях. Вони хочуть, щоб їх побили-поштовхали, вони чекають цього – щоб потім мати моральне право бити самим. Вони хочуть мати привід для молоді, щоб зробити своє членство із маргінального масовим. Чи вигідна ця подія ВО ”Свобода” і націонал-демократам? Якщо вони поведуться системно, створять саме таку ”картинку”, на яку чекає Москва, то стратегічно програють. Якщо ж вдасться виставити правильні “рамки” – комунізм пройде львівським “коридором ганьби”, що може повести його до всеукраїнського спаду.
Що є у нас?
Доки комуністична ідеологія і організації не заборонені судом – Конституція дає їм право нести червоний прапор, проте й ми маємо право на висловлювання своєї точки зору. Ситуацію на 9 травня, здавалося б, можна описати шаховим терміном “цуґцванґ”, коли жодне з рішень не є оптимальним. Відсутність реакції буде потрактована як мовчазне схвалення, надто жорстка реакція – як додатковий доказ неадекватності Львова.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що дія відбувається в уже проінтерпретованому полі, з каналами інформації, що контролюються владою – а отже, подача події, цілком вірогідно, буде в старих радянських традиціях.
Якими є ресурси нашої сторони у цьому символьному двобої?
Перш за все, це — моральна сила і правда історії. Комунізм є злочинною ідеологією рабства, схованого за “рівність”, і червоний прапор є його уособленням – а з нашого боку є правда свободи людини і народу. Комунізм є винним у розпалюванні війни нарівні із нацизмом. Тому наша акція має стати виявом моральної сили і моральної перемоги над комунізмом. Застосування фізичної сили знищить нашу моральну перевагу, перетворить нас із суддів в спаринг-партнерів. Максимум, що можна дозволити собі – це ненасильницьке масове блокування основних транспортних артерій.
По-друге, це християнська світоглядна платформа проти безбожницького світогляду неокомунізму, проти злочинів Сталіна і Гітлера.
По-третє, це масовість нашої відповіді. Тих, для кого червоний прапор є викликом, у Львові є більшість населення. Тому відповідь мала би бути настільки масовою, що на її тлі кількасот маргіналів виглядали б мізерно і смішно. Та чи не замінить галичанам потреба висловити свою думку картопля і можливість “виїхати на природу”? Чи вдасться українським партійним і громадським діячам організовувати спільний оргкомітет, якісно перекрити всі ділянки на шляху червонопрапорників, скоординувати оперативні дії і масові заходи, убезпечити захід від провокаторів?
По-четверте, це креатив і особистий підхід, що дав нам перемогу в Помаранчевій революції. Кожен учасник із нашого боку повинен мати персональний меседж – власний плакат чи прапор, фотографії чи речі закатованих родичів.
Якими є наші загрози?
Перш за все, це українські неонаці або ті, хто використовують схожу на нацистську символіку. Саме їх жадають побачити кремлюки в кадрі ОРТ чи RussiaToday, саме вони мають створити імідж “нацистського Львова”. Тому треба жорстко припинити всі дії, що нагадують неонацизм, а за “Нахтігаль і Роланд військо” блокувати і глушити не слабше, ніж за “Союз нєрушимий республік свабодних”: це така ж сама ворожа до України дія.
По-друге — приватизація дії: регіонали хотіли б звести опір комунізму тільки до однієї партії – і ця партія, здається, не проти такого сценарію. Саме тому така дія має проходити тільки під національними прапорами – партійність тільки посилюватиме відчуття окремості. Егоїзм і бажання попрацювати на камеру зруйнує нашу силу.
По-третє — силові провокації: з нашого боку вистачає тих, кому хочеться, як на дискотеці, “набити морду”. Тому міліція має забезпечити правопорядок – і їй вартує у цьому сприяти. Все ж, сподіваюся, до прямої підтримки дій комуняк з боку влади, як у 1997-му, не дійде.
По-четверте — агітпропівські журналісти російських каналів. Як на мене, необхідна доброзичлива громадянська опіка із відеокамерою кожного з таких кореспондентів, щоб зняти, що і як записує, наприклад, власкор ОРТ. І нехай альтернативний репортаж на каналах показано не буде – та на YouTube кліп про агітпроп-роботу подивиться теж немало людей.
Що можна сказати?
Ці тези є лише пропозицією до дискусії щодо того, що сказати – і хотілося б, щоб вона була плідною і результативною.
Як Львову подати сигнал решті України? Як відмежувати радянську пропаганду від поваги до загиблих? Як на мене, варто зустрічати “Родіну” і “Русскоє єдінство” поховальними вінками, свічками, пластиковими вінками та іншою атрибутикою похорону. Центральними гаслами має бути “Поховайте загиблих! Досить спекуляції на жертвах Сталіна-Гітлера!”, “Ганьба політиці на кістках!”, “Сталін — вбивця радянських воїнів”, “Сталін = Гітлер”, “Комунізм – до суду!”, “Провокатори не розколять Україну”, «Поховайте Леніна», «Поховайте Сталіна». Акція має стати моральним похороном комунізму у Львові.
Хотілось би поминальних дзвонів і панахид по загиблих у другій світовій війні у всіх львівських церквах. 9 травня має стати днем трауру і пам’яті, а не прослави диктатора, що поневолив пів-Європи.
Хотілося б, щоб одночасно із Львовом аналогічні акції проти маніпуляції пам’яттю загиблих були проведені національними силами в усіх обласних центрах України.
Насамкінець
Ми пожинаємо гіркі наслідки того, що на початку 90-х не провели всеохопний суд над комунізмом. Непокараний злочин провокує рецидив. Втім, ще не пізно довести справу до кінця – і суд над організаторами Голодомору уже почав першу сторінку справи історичної справедливості.
В Україні червоний прапор і комунізм не мають майбутнього: старі прихильники потроху вимирають, молодше покоління або байдужіє, або переосмислює їхню спадщину. Пора відправити комунізм в історію – наша спільна дія у Львові буде черговим ствердженням цього.
Остап Кривдик
