Про це Володимир Зеленський повідомив у Telegram.
Як зазначив кореспондент «Радіо Свобода» у Вашингтоні Алекс Рауфоглу в соцмережі X, у зустрічі Трампа й Зеленського візьмуть участь також спецпосланці Джаред Кушнер і Стів Віткофф, а також держсекретар США Марко Рубіо та міністр фінансів США Скотт Бессент.
=====
22.09.2021 був скоєний»замах»на помічника Зеленського Сергія Шефіра, який також є директором та засновником«Студії Квартал-95». Зеленський про замах повідомив с трибуни ООН.
«Ось вам ціна за зміни в країні, ось вам ціна за реформи». Про які реформи казав
Зеленський, він не уточнив.
Єдиним результатом «замаху» на тодішнього помічника Зеленського Сергія Шефіра стало його звільнення з посади помічника, що не завадило йому бути учасником схем Мідас.
Слідство так і не розібралося на кого був «замах» на водія Шефіра чи самого Шефіра.
Сам Шефір сказав, що він «не займався роботою в Офісі Президента, а повністю займався проектами Студії Квартал 95», що прозвучало дуже дивно, оскільки Шефір, на той момент, отримував зарплату, як перший помічник Президента.
Зеленський перервав свій візит до США раніше запланованого на кілька днів і повернувся до України, щоб «особисто взяти під контроль слідство». Минуло 5 років. Вже змінилося 4 Генпрокурори, а звинувачення нікому не пред’явлено.
У день замаху Офіс президента заявив: напад на Шефіра «можна кваліфікувати як спробу демонстративного вбивства ключового члена команди, що пов’язано із боротьбою проти олігархів».
Кому з олігархів Банкова адресувала це пояснення, невідомо.
Ось так виглядає справжній замах: вбивство Парубія (фото 1), а не постановочні: «замах» на Шефіра, «замах» на Стерненка (фото 2, 3)
Погребецький Сергій
Кожен виїзд за кордон під час війни змінює людину сильніше, ніж їй самій здається.
Поки ти перебуваєш усередині країни, яка воює, формально ти перебуваєш усередині війни. Але навіть тут війна для різних людей зовсім різна. Якщо ти знаходишся в Києві, а цієї ночі ракети летять по Дніпру, ти співчуваєш людям у Дніпрі. Це твоя країна, твої люди, твої загиблі. Але цієї конкретної ночі ракети летять не по тобі, і десь усередині це відчуття все одно існує.
А якщо ти живеш на Закарпатті, а масовані удари йдуть по Києву, Одесі, Дніпру, Запоріжжю, психологічна дистанція стає ще більшою. Так, ти співчуваєш. Так, ти читаєш новини, бачиш зруйновані будинки, загиблих людей і розумієш, що все це відбувається у твоїй країні. Але особисто для тебе це вже значною мірою війна, яку ти бачиш збоку. За всі роки великої війни твій регіон пережив лише поодинокі удари, і твоє повсякденне життя незрівнянно рідше переривається вибухами, ніж життя людей у Києві, Одесі, Дніпрі, Запоріжжі чи Харкові. Ти можеш жити звичайним життям, планувати завтрашній день і місяцями не чути вибухів. Ти знаєш, що війна йде, але фізично майже не відчуваєш її.
Географія змінює психологію війни ще всередині самої країни. Чим далі від тебе простір постійного ураження, тим більше ти переходиш від особистого переживання війни до співчуття тим, хто перебуває всередині нього. Формально війна одна для всіх. Психологічно це вже різні війни.
А коли ти перетинаєш державний кордон, відбувається принципова зміна. Ти вже не просто сподіваєшся, що сьогодні прилетить не по тобі. Ти точно знаєш: по тобі не прилетить. Саме це знання змінює психологію практично миттєво. Ще кілька годин тому ти перебував усередині простору, де наступна ракета теоретично могла летіти у твій бік. Тепер ти точно знаєш, що цього не станеться. Ти в безпеці. Ти ніби вийшов із війни й сховався від неї в захищену коробочку.
Війна нікуди не зникла. Вона триває там само, де тривала вчора. Летять ракети, вибухають будинки, гинуть люди. Але все це тепер відбувається по інший бік твоєї коробочки, і в цей момент змінюється головне: війна перестає загрожувати особисто тобі. Ти можеш залишити в Україні квартиру, будинок, бізнес, батьків, дітей, друзів. Можеш щоранку починати з українських новин, переживати за кожен приліт і знати людей, які цієї миті перебувають під обстрілами. Але ракета сьогодні летить не по тобі.
Саме в цей момент психологічно ти перестаєш бути безпосереднім учасником того, що відбувається, і стаєш співчуваючим. Це не питання патріотизму і навіть не питання того, наскільки сильно людина переживає за Україну. Це зовсім інший стан психіки. Одна справа прочитати вранці: «Уночі Київ атакували десятки дронів». І зовсім інша справа прокинутися від вибуху, почути наступний, відкрити телефон, побачити повітряну тривогу й розуміти, що ти не знаєш, де станеться третій. У першому випадку ти отримуєш інформацію про війну і співчуваєш тим, хто опинився всередині удару. У другому ти сам перебуваєш усередині нього.
Саме тому існує величезна психологічна різниця між двома дуже простими станами: «сьогодні може прилетіти по мені» і «сьогодні по мені точно не прилетить». І тепер перенесімо цю саму логіку на людину, яка ухвалює головні рішення у воюючій країні.
Уявімо, що приблизно кожен п’ятий день цього року президент України перебував саме в цьому психологічному стані: «Я знаходжуся там, де по мені не прилетить». Не обов’язково промовляти цю фразу вголос. Найімовірніше, людина взагалі її не формулює. Але мозок чудово знає, де перебуває тіло. Сьогодні можна спокійно лягти спати. Сьогодні не потрібно прислухатися до звуків за вікном. Сьогодні вибух, про який ти прочитаєш у телефоні, станеться десь там. Сьогодні ти гарантовано перебуваєш по інший бік простору ураження.
А тепер просто цифри. Сьогодні, 23 вересня, йде 266-й день 2026 року. За цей час зафіксовано 23 закордонні поїздки президента України. Якщо порахувати календарні дні цих поїздок, за межами України він провів близько 56 днів. 56 із 266 — це 21,05 відсотка всього часу від початку року. Тобто навіть трохи частіше, ніж кожен п’ятий день.
Кожен п’ятий день президент країни, яка перебуває у стані війни, фізично знаходився за межами простору її ураження і жив із дуже простим відчуттям: «Сьогодні по мені точно не прилетить». Можна керувати країною, ухвалювати рішення, розмовляти з військовими, отримувати доповіді про загиблих і через кілька хвилин після удару бачити фотографії зруйнованих будинків. Але якщо ти перебуваєш у Нью-Йорку, Парижі, Лондоні чи Брюсселі, ракета сьогодні летить не по тобі. Ти дивишся на неї з тієї самої захищеної коробочки.
Війна в цей момент існує для тебе інакше. Вона залишається твоєю війною політично, може залишатися твоєю війною емоційно і головною справою твого життя. Але фізично вона відбувається з іншими. Саме тут проходить психологічна межа, про яку ми майже ніколи не говоримо: поки ракета може прилетіти по тобі, ти перебуваєш усередині війни. Коли ти точно знаєш, що сьогодні вона по тобі не прилетить, ти вже дивишся на цю війну збоку. І приблизно кожен п’ятий день цього року президент України перебував саме по цей бік цієї психологічної межі.
