— «Що ти, чорт забирай, робиш?». — Трамп під час телефонної розмови накричав на Нетаньягу. Axios із посиланням на американських посадовців, повідомляє, що Трамп матюкався через нові атаки Ізраїля в Лівані та плани нових ударів по Бейруту: — «Ти, чорт забирай, збожеволів. Якби не я, ти б сидів у в’язниці. Я рятую твою дупу. Тепер тебе всі ненавидять. Усі ненавидять Ізраїль через це». За даними видання, розмова відбулася після того, як Іран пригрозив вийти з переговорів зі США через дії Ізраїлю в Лівані.
Лол.
Та ясно, що Нетаньяху робить.
Нетаньяху прогнозовано намагається зірвати мирні домовленості США і Ірану. Тут як раз все просто, як 2Х2. А от у президента США тепер відкрилися очі (як у Байдена, який в кінці терміну просто зупинив поставки зброї Ізраїлю): «друзі» втягнули Америку у нескінченну війну.
Ізраїль історично кладе болт на воротнік всім своїм друзям. При чому до честі Ізраїля, він це не приховує, ще й пишається цим, після кожного плювка в обличчя другу, заявляючи: тю, я плюнул тібє в ліцо, потомушто в Ізраїля ж нєт друсєй — только інтірєси! ми ж вам сто раз говорілі, хаха!?
Друзі Ізраїля при цьому стоять як опльовані, і здивовані кліпають очима: я ж тібя поддєрживал, плак-плак.
Прямо як от українці зараз з Мельником і краденим зерном.
От і Трамп тепер відпив з рогу цієї односторонньої дрючби.
І можна зрозуміти діда. Він вліз у програшну війну, яка тепер вбиває його рейтинг, загрожує повною втратою влади і навіть посадкою на зону. Він намагається якось залагодити цю проблему з іранцями: «Що ти, чорт забирай, робиш?» — кричить дід поплічнику, — «Я рятую твою дупу».
Але ж прикольно: з цих криків видно, що сам Трамп прекрасно розумів, що вони затівали війну в корупційних цілях. Між собою вони прекрасно знають, що назовні вони розказують одне, а на ділі Нетаньяху розв’язує все нові і нові війни проти сусідів просто, щоб не сісти старою дупою на нари за корупцію. І Трамп втягував власну країну у війну в чужих інтересах не заради «ядерної зброї у аятол», а щоб «врятувати твою дупу». Але він мав іллюзію, що Нетаньяху: «зробить все, що я йому скажу». А виявилося не так.
Та топати ногами пізно. Пізно, бо США щойно поповнили запаси армії Ізраїлю.
Після того як у перші тижні конфлікту інтенсивні бойові дії виснажили ракетні запаси, Рубіо підписав екстренне розпорядження про негайний «продаж» зброї для Ізраїлю. І так лише 1 травня під час оперативної паузи США за 24 години доставили 6500 тонн воєнних вантажів для поповнення запасу військових баз армії Ізраїля.
Газета Нью Йорк Таймс писала в березні, що Держдепартамент в обхід дозволу з боку Конгреса схвалив і надіслав Ізраїлю понад 20 000 бомб.
*Нічо так — 20К бомб. Україні в розпал контрнаступу Байден по 100 штук давав, а тут 20000 бомб за один раз проти Хезболи з калашами.
А у січні Державний департамент, знову в обхід дозволу Конгресса, оголосив про надсилання Ізраїлю чотирьох систем озброєння на загальну суму 6,5 мільярда доларів.
І тепер, коли Нетаньяху має повні закрома зброї, він не боїться припинення поставок від США. Навіть якщо Трамп захоче покарати Ізраїль. Пізно кричати.
Ось така весела картина.
Рубіо пояснював навіщо американці влізали в цю непотрібну США війну: ми знали, що Ізраїль посеред переговорів з іранцями, готується напасти на Іран, іранці б тоді відповіли по нашим авіабазам в регіоні, а тому ми змушені були почати перші («превентивно»).
А тепер Ізраїль втягнув США у війну і не дає із неї зіскочити. США безуспішно намагаються розібатися (помилка в слові навмисна) з Ормузькою протокою, а іранці призупинили вже налагоджені домовленості через нові вбивства мирняка в Лівані. І зупинити цю війну тепер не вдається.
І тут є ще один цікавий момент: розпочинали друзі війну під приводом «боротьби проти ядерної зброї у аятол», про яку Ізраїль звенів 30 років. А коли війна розгорілася, союзник раптом кидає США з його проблемою Ормузької протоки, і смішно розвертається на Ліван. Тобто натурально легко викидає з голови цю жахливу «ядерну зброю в аятол», якою лякав всіх лохів, і починає геноцидити сусідів.
Ізраїль наплів казок і кинув чергового друга.
Друг кричить і істерить.
Комедія.
Була б… Якби не ми платили своїми додатковими життями за ціни на нафту через цих потвор.
.
Маю декілька спостережень щодо розвитку ситуації на Близькому Сході в контексті поточної війни та військової операції Ізраїлю в Лівані. Сучасна фаза близькосхідної кризи вивела регіональну геополітику на новий рівень системної складності. Будь-яка ескалація в Лівані, включно з поточною військовою операцією Ізраїлю, дедалі частіше розглядається не як ізольований двосторонній конфлікт, а через призму глобальної динаміки відносин між США та Іраном. Нещодавній витік інформації про розмову між Дональдом Трампом та Беньяміном Нетаньягу, де американський президент у своїй фірмовій експресивній манері назвав ізраїльського прем’єра «fucking crazy», — це не просто емоційний сплеск. Це симптом глибокого концептуального розриву між стратегічним баченням Білого дому та військово-політичною реальністю на землі.
Центральне стратегічне питання сьогодні полягає в тому, чи можливо взагалі ізолювати Ліван від ширшого американо-іранського треку. Тегеран значною мірою забезпечив, що це неможливо. І це стратегічне досягнення Ірану відбулося не вчора. Роками розбудовуючи свою «вісь опору», Тегеран переслідував цілком конкретну мету: створити таку конфігурацію, де регіональний простір є фрагментованим, але стратегічно зшитим в єдину мережу. Завдяки цьому будь-який конфлікт в одній точці (як-от Газа, Ємен чи Ірак) автоматично активує синхронний тиск в інших географічних вузлах. Тепер Ліван де-факто перестав бути автономним театром бойових дій — він міцно пов’язаний із ширшою ірано-ізраїльською ареною.
Проблема для Вашингтона полягає в тому, що американська адміністрація намагається підходити до Близького Сходу з позицій класичного бізнес-прагматизму. Прагнення Трампа схиляється до пошуку «великої угоди» з Іраном, яка мала б запобігти потенційним великим кризам, як-от повномасштабна війна в Лівані. Проте бізнес-логіка передбачає наявність єдиного контрагента, з яким можна підписати договір і закрити питання. У випадку з «віссю опору» ця логіка не працює: угода з Тегераном спроможна знизити температуру лише на рівні «центру» прийняття рішень, проте регіональна периферія залишається зарядженою та мотивованою; водночас мережева структура іранського впливу має власну інерцію, адже вона побудована на локальних соціокультурних та безпекових факторах, які неможливо миттєво анулювати дипломатичним розчерком пера у Вашингтоні чи Тегерані.
На цьому тлі стає очевидним головний дефіцит ізраїльської політики — Ізраїлю бракує послідовної довгострокової стратегії щодо Лівану. ЦАГАЛ спроможний завдавати колосальних тактичних ударів. Проте навіть масштабне руйнування району Дахіє в Бейруті чи ліквідація лідерів навряд чи здатні якісно змінить стратегічну позицію «Хезболли» або ліквідувати її довгострокові військові можливості. «Хезболла» — це не просто армія, це глибоко інтегрована в ліванську тканину військово-політична та соціальна екосистема.
Успіх Тегерана в об’єднанні кількох театрів конфлікту суттєво обмежив ізраїльську гнучкість. І тут виникає найважливіший структурний зсув: Ізраїль десятиліттями звик сприймати американську підтримку як безумовний, за замовчуванням доступний ресурс. Зараз Тель-Авів опинився у принципово новій для себе конфігурації. Вашингтон має власний глобальний дипломатичний таймлайн. Ізраїльська військова активність — особливо в Лівані — починає відверто заважати американському порядку денному щодо Ірану. Кампанія, проведена в тісній координації зі Сполученими Штатами, з одного боку, створила для Ізраїлю безпрецедентні можливості, але з іншого — драматично посилила його залежність від пріоритетів і настроїв чинної американської адміністрації.
Справжній виклик для Білого дому зараз — чи спроможний Вашингтон одночасно рухатися до компромісу з Тегераном і утримувати Ліван від перетворення на наступний тригер неконтрольованої регіональної ескалації. Головна вразливість американського плану полягає в тому, що Вашингтон намагається управляти двома процесами одночасно — угодою з Іраном і стримуванням Ізраїлю — не маючи жодного прямого важеля впливу на такого третього ключового гравця, як сама «Хезболла». Організація не є стороною американських дипломатичних зусиль і не пов’язана жодними зобов’язаннями перед США.
Ба більше, сьогодні під великим питанням опиняється ступінь слухняності «Хезболли» самому Тегерану. Після того, як організація зазнала критичних втрат у вищому командному складі та дістала серйозні удари по системі внутрішнього зв’язку, її структура неминуче зазнала децентралізації. В умовах порушеної вертикалі управління на перший план виходять польові командири середньої ланки на місцях. Їхня мотивація часто диктується не глобальними геополітичними маневрами Ірану, а логікою виживання, помсти та необхідністю доводити свою легітимність у вогні. Навіть якщо з Тегерана прийде умовний сигнал «стоп», «Хезболла» у Лівані може продовжити рух за власною інерцією, руйнуючи крихкі розрахунки американських дипломатів.
Висновок виходить за межі Близького Сходу. Намагання закрити багаторівневу, соціокультурну та конфесійну кризу Леванту через інструменти класичного двостороннього бізнес-контракту — це головна концептуальна пастка нинішньої американської стратегії. Намагаючись діяти швидко в рамках одного дипломатичного циклу, Вашингтон ризикує зіштовхнутися з реальністю, де периферія «осі опору» виявиться набагато менш керованою, ніж здається з вікон Ситуаційної кімнати. Та сама логіка відтворюється і щодо російсько-української війни: пошук «угоди» з Москвою передбачає, що Кремль є єдиним і достатнім контрагентом для завершення конфлікту — ігноруючи те, що війна давно набула власної структурної динаміки, яку неможливо зупинити одним дипломатичним розчерком пера без урахування суб’єктності тих, хто веде екзистенційну боротьбу на землі.
