Є речі, які в нормальній державі мали би обговорюватися спокійно, відкрито і без морального терору. Скільки коштує безпека масового міжнародного паломництва? Хто за це платить? Які сили залучаються? На якій правовій підставі іноземні поліцейські беруть участь у забезпеченні порядку на території України? Чому під час війни, повітряних тривог, мобілізації, обмежень для громадян і виснаження силових структур окрема релігійна подія перетворюється на великий публічний державний ритуал? Чому українське суспільство має сприймати це не як предмет політичної дискусії, а як зону забороненого питання?
.
Але щойно ці питання ставляться щодо хасидського паломництва в Умані, одразу в повітрі виникає готовий репутаційний кийок: “антисемітизм”.
Мова про те, що в Україні, яка веде екзистенційну війну, формується особливий режим публічної недоторканності для окремих груп, які мають сильний міжнародний, фінансовий, релігійний, дипломатичний і медійний ресурс. І цей режим недоторканності дедалі частіше прикривається не законом, не відкритою звітністю, не рівністю правил, а моральним шантажем: якщо ти питаєш — ти антисеміт.
Це дуже зручна конструкція.
Бо якщо питання про кошти — антисемітизм, тоді не треба показувати кошторис. Якщо питання про поліцейські ресурси — антисемітизм, тоді не треба пояснювати, скільки сил відволікається від інших завдань. Якщо питання про іноземних правоохоронців — антисемітизм, тоді не треба відкривати правову рамку їхньої присутності. Якщо питання про публічний піар Нацполіції довкола релігійної делегації — антисемітизм, тоді не треба пояснювати, чому держава демонстративно формує образ особливої групи, безпека якої стає предметом окремої церемоніальної уваги.
Так працює не боротьба з ненавистю.
На поданих фото ми бачимо не просто технічну нараду. Ми бачимо публічну сцену державного визнання. Представники релігійної групи сидять із керівництвом української поліції, отримують символічні знаки уваги, фотографуються на тлі державної символіки, входять у простір офіційної інституційної поваги. Це не погано саме по собі. Держава може і повинна комунікувати з громадами, якщо йдеться про безпеку. Але питання в іншому: чому саме ця комунікація подається так, ніби ми маємо бачити не звичайний протокол управління ризиками, а майже святковий акт політичної близькості?
.
Українська поліція має забезпечувати правопорядок для всіх. Для українців, євреїв, поляків, мусульман, християн, атеїстів, іноземців, паломників, туристів, місцевих жителів, біженців, ветеранів, дітей, літніх людей. Але поліція не повинна створювати візуальний і психологічний образ окремої касти, навколо якої держава вибудовує демонстративну охоронну рамку. Бо в момент, коли безпека одних починає виглядати як публічний пріоритет державної машини, інші громадяни мають право запитати: а де така сама церемоніальна турбота про нас?
Де така сама турбота про українських дітей у прифронтових містах?
Де такі самі публічні наради про безпеку волонтерів?
Де такі самі фото з підприємцями, яких нищать перевірками, податками, мобілізаційною невизначеністю і державним рекетом?
Де така сама державна делікатність щодо родин загиблих військових?
Де така сама поліційна готовність забезпечити порядок для українських громадян, коли вони виходять із протестом проти корупції, узурпації чи грабунку бюджету?
Чому в одних випадках держава бачить “публічну безпеку”, а в інших — “ризик дестабілізації”?
Не можна під виглядом боротьби з антисемітизмом забороняти суспільству бачити формування касти. Не етнічної касти, а касти доступу. Касти людей, до яких держава ставиться не як до звичайних учасників суспільного життя, а як до особливого суб’єкта, із яким треба домовлятися, фотографуватися, координуватися, публічно демонструвати повагу, заздалегідь вибудовувати охорону, залучати міжнародні канали й водночас вимагати від українців мовчазної делікатності.
.
Ця каста не обов’язково має одну національність. В Україні таких каст уже багато: каста чиновників, каста грантових кураторів, каста іноземних радників, каста недоторканних бізнес-груп, каста правоохоронних кланів, каста політичних сімей, каста людей, яким можна більше, ніж іншим. І тепер до цієї логіки дедалі помітніше входять окремі релігійно-політичні групи з потужним зовнішнім ресурсом.
.
Суверенітет — це не тільки кордон, армія і прапор. Суверенітет — це право держави встановлювати однакові правила для всіх без страху перед зовнішнім обуренням. Суверенітет — це здатність сказати: ми поважаємо вашу віру, але наші безпекові правила не обговорюються. Ми поважаємо вашу традицію, але під час війни масові події або обмежуються, або повністю компенсують навантаження, або проводяться без політичного театру. Ми поважаємо вашу пам’ять, але українська поліція не є приватною службою супроводу жодної громади. Ми готові до співпраці, але не до перетворення території України на сезонну зону зовнішнього релігійного управління.
