Згадалось, як в січні 2022 року до нас в офіс приходили американці. Вони говорили майже без дипломатичних реверансів: велика війна буде.
І додавали дивну, але дуже промовисту фразу:
ми розуміємо, що ви опозиція, але ви маєте досвід — поясніть вашій владі, що треба готуватися., бо вони не чують.
Після цього я говорила з кількома людьми з влади. Кричала буквально про очевидні речі: треба укріплювати кордони, копати окопи, готувати евакуацію людей.
У відповідь чула:
— Припини, нічого не буде.
Я питала:
— Звідки така впевненість?
І відповідь була приблизно така:
— Бо Єрмак сказав. А він же на прямому зв’язку з Козаком.
Цей момент я запам’ятала дуже добре.
Бо це була навіть не політична помилка. Це була психологія влади, яка більше вірила російському співрозмовнику, ніж західним партнерам. Більше довіряла кулуарному “каналу”, ніж реальності, яку вже бачив увесь світ.
Тоді Андрій Єрмак був головною людиною переговорного треку з росіянами. Його російським візаві був Дмитро Козак. І чомусь сама наявність цього контакту для багатьох у владі виглядала як гарантія безпеки.
Сьогодні, дивлячись на майже порожню лаву підтримки ще недавно всемогутнього керівника Офісу президента, я думаю не лише про нього.
Я думаю про феномен фаворитів.
Єрмак був класичним фаворитом . Без виборчого мандата, власної публічної легітимності, партії. Без політичної біографії, за яку відповідали б люди на виборах.
Але при цьому — з колосальною владою.
Саме з ним пов’язували кадрові рішення, чого вартує лише карколомна карʼєра його фаворитки Юлії Свириденко, його людини Олексія Кулеби, інші урядові кар’єри, призначення в Офісі президента, політичні домовленості, вплив на парламент, силовиків, дипломатію, медіа.
Навколо нього роками будувалася система особистої лояльності. І ось тепер ця система показала свою справжню природу.
Коли фаворит сильний — біля нього багато людей. Коли фаворит падає — усі раптом згадують, що просто проходили повз.
Бо політику насправді роблять не фаворити і не «5-6 менеджерів». Політику роблять команди, цінності, інституції й відповідальність.
А фаворити роблять інше: вони будують вертикаль страху й особистої залежності. І дуже дивуються, коли в критичний момент ця вертикаль виявляється не фортецею, а декорацією з піску.
Це урок не лише для Єрмака.
Це урок для всіх, хто в Україні знову й знову намагається побудувати абсолютну владу. Призначити “своїх” скрізь. Витіснити всіх незручних. Перетворити державу на систему особистих телефонних дзвінків. І рекомендації Вероніки Фен-Шуй…
В Україні це може працювати довго.
А потім — розсипається за один день.
Бо влада без інституцій — це не держава.
Це супермаркет без каси, де всі довго беруть із полиць, а потім раптом виявляється: на виході все одно доведеться платити. І тому про касу на виході треба думати ще при вході.
PS. Було: як ніким не обраний Єрмак в центрі поміж світовими лідерами на Саміті миру в Швейцарії .
Стало: як він однісінький і порожня лава підтримки в вищому антикорсуді…
