В индонезийской столице состоялось торжественное открытие памятника великому российскому ученому-путешественнику Николаю Миклухо-Маклаю.
Открытие памятника Н.Н.Миклухо-Маклаю в Джакарте Фото rs.gov.ru
Изготовленный в Москве монумент был установлен на территории Российского центра науки и культуры в Джакарте при поддержке Русского географического общества, сообщает «Вести.ru».
Знаменитый этнограф начал свое первое путешествие на неисследованные берега Новой Гвинеи почти 140 лет назад.
Он изучал быт аборигенов Юго-Восточной Азии, Австралии и Океании. В 1870-1880 годах Миклухо-Маклай занимался научной работой на индонезийских Молуккских островах и острове Сулавеси, первым посетил и описал на территории нынешней Малайзии племена аборигенов Малаккского полуострова оранг-утан и оранг-райет.
Всемирную известность ученому принесли три этнографические экспедиции, во время которых жил среди племен папуасов Новой Гвинеи. При жизни Миклухо-Маклая было опубликовано более ста его работ по этнографии, антропологии, зоологии, анатомии, географии и другим наукам.
Тяжелые экспедиции подорвали здоровье ученого, который умер в возрасте 41 года.
Посол России в Индонезии Александр Иванов, советник президента Индонезии Мутиа Хатта, глава администрации о. Биак (провинция Папуа) Юсуф Мариен и руководитель представительства Россотрудничества Юрий Зозуля у памятника Н.Н.Миклухо-Маклаю. Фото rs.gov.ru
Василиса Егорова
P.S. Впродовж тривалого часу радянська історіографія називала М.М.Миклухо-Маклая не інакше як “выдающимся русским учёным-этнографом и путешественником”. Це було типовим явищем, коли росіянам приписували всі досягнення, що створювалися всіма народами імперії. Та архівні документи спростовують ці упереджені факти.
Ознайомлення з рукописними та архівними фондами Російського Географічного товариства у Санкт-Петербурзі дозволили виявити нові цікаві подробиці щодо біографії вченого, зокрема щодо його походження та перебування в Малині на Житомирщині у 1886 і 1887 роках.
Отже, слово за документами.
Фото ukr-tur.narod.ru
Пращур майбутнього вченого був курінним отаманом Запорізької Січі. Спершу його прізвище було Охрім Макуха, а прадіда Маклая, який був сотником у козацькому війську, звали Степан Макуха. Він якраз і змінив своє прізвище на “благородніше”. А сталося це через те, що той же Степан Макуха в 1772 році при взятті Очакова, під час російсько-турецької війни, командував кінною сотнею і “виявив кмітливість і безприкладне геройство”, за що дістав чин хорунжого і дворянство. Прізвище ж Макуха ніяк не звучало по-дворянському, тож він і вирішив змінити на милозвучніше — Миклуха.
Отже, батько Миклухо-Маклая Микола Ілліч походив із Стародубського повіту на Чернігівщині. Його старший брат Григорій навчався й товаришував з видатним письменником-українцем Миколою Гоголем. Після закінчення Петербурзького інженерного інституту батько очолював одну з ділянок будівництва залізниці Москва – Петербург. Був знайомий з творчістю Т. Шевченка, читав у рукописах поеми “Гайдамаки”, “Катерина”, “Гамалія” і “Єретик”. А коли почалося клопотання про звільнення Тараса Шевченка із заслання, він вислав поетові 150 карбованців. За це батька Миколи в 1856 році звільнили зі служби і мали судити, але довідка лікаря про те, що він був хворий на сухоти, врятувала його від суду.
Мати Миклухо-Маклая Катерина Семенівна походила з мішаної німецько-польської родини: лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці С.Ф.Беккера, зрусифікованого німця, і польської дворянки Лідії Шатковської.
Ще одним доказом того, хто за національністю Миклухо-Маклай, свідчить його відповідь на запитання кореспондента газети “Сідней морнінг Гералд” у 1884 р.: “Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося, непримиренних ворогів — гордих поляків, розбавлена кров’ю холодних німців. Чого у цій суміші більше, чи який з її складників у мене найзначніший судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини і Польщі”.
Шлюб Миколи Ілліча і Катерини Семенівни виявився щасливим. У подружжя народилося п’ятеро дітей: сини Сергій, Микола, Володимир, Михайло та дочка Ольга. Микола Ілліч жив із сім’єю тут же на будівництві. Ось у таких похідних умовах і народився у 1846 році у с. Рождественському на Новгородщині другий син, названий Миколою.
Коли ж дорогу було споруджено, Миколу Ілліча, як талановиту людину, призначили начальником залізниці і одночасно комендантом петербурзького вокзалу. Та на цій високій посаді йому довелося прослужити недовго. Здоров’я Миколи Ілліча було підірвано виснажливою роботою на болотах Новгородщини. Він захворів на сухоти і помер у січні 1858 року, сорока років від роду. Усі турботи про сім’ю лягли на плечі мужньої і розумної дружини покійного — Катерини Семенівни. Мати зуміла дати всім дітям вищу освіту.
Освіту Микола здобув в Петербурзі в гімназії та університеті, звідки його звільнили за протирежимні погляди. Тоді він виїхав до Німеччини і закінчив там філософський факультет Гайдельберзького університету, а потім здобув медичну освіту в Єнському та Лейпцизькому університетах. Ставши науковцем, він здійснив десять подорожей до Філіппін, Малакки, Австралії, Нової Гвінеї тощо. У Новій Гвінеї він прожив три роки з перервами.
У 1873 році Катерина Семенівна виконала заповіт чоловіка, який мріяв після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні і решту років прожити “в краю соняхів і калини”. За кошти, виручені від розпродажу акцій Волзького пароплавного товариства, придбаних ще за життя чоловіка, Катерина Семенівна в 1873 році купила маєток у Малині і з синами Сергієм і Михайлом та дочкою Ольгою переїхала туди на постійне мешкання.
Вперше про цю купівлю маєтку ми дізнаємося з листа М.М.Миклухо-Маклая своєму товаришу А. А. Мещерському ( від 11 грудня 1873р.): “Те, що ви повідомляєте про справи матері, мене не дуже тішить, але я знаю, що маєток був завжди її нав’язливою ідеєю. Бажано тільки, щоб вона не розкаялась”. Цю ж думку він розвиває у листі до матері від 5 жовтня 1874 р., відправленого з острова Ява.
На запрошення матері і сестри Ольги приїхати до Малина на відпочинок дослідник відповідає: “Я чимало здивований, читаючи про купівлю Малина (мається на увазі маєтку — М.К.), але не знайшов ні у Вашому, ані в Ольжиному листі достатніх подробиць. Жаль, що цією купівлею ви зв’язані і що Малин не знаходиться у гарному кліматі”. Тут слід зауважити, що, говорячи про клімат Малина, вчений порівнював його з Італією. Адже саме до Італії, на постійне проживання, мала серйозний намір виїхати Катерина Семенівна. Цю ідею схвально підтримував і Микола. Але мати зробила інший вибір.
Далі у листі вчений висловлює жаль, “що життя наше таке коротке, що не слід витрачати марно час, а то я б приїхав подивитись на вас і переговорити про все. Але мені залишається ще так багато зробити, що не приходиться навіть поки що думати про повернення, намагаюсь прибрати на шляху всілякі перешкоди; про відпочинок поки ще рано мріяти”. І далі знайоме прохання: “Не відкладайте, якщо можливо, присилку грошей, яка звільнить мене від боргів”. Дійсно, постійні нестатки коштів супроводжували вченого все життя. Та, на превеликий жаль, саме купівля малинського маєтку, а у зв’язку з цим і численні борги, позбавили Катерину Семенівну можливості надавати матеріальну допомогу синові. Про це ми дізнаємося з листа сестри мандрівника Ольги до А.А.Мещерського (від 25 жовтня 1874 р.), в якому вона повідомляє про великі фінансові труднощі у зв’язку з купівлею маєтку, про посуху та падіж худоби на Поліссі, про борг у розмірі три тисячі карбованців сріблом і у зв’язку з цим про неможливість надати допомогу Миколі Миколайовичу. Із жалем і співчуттям читаємо лист вченого до матері (від 20 березня 1876 року), у якому він прохає надати йому хоч невелику допомогу: “Отже, з травня 1874 року я не отримав жодної копійки з Росії”. Регулярну допомогу надавав йому лише вірний друг Мещерський. У листі до нього дослідник обіцяє приїхати в Росію у 1877 році. Та цим намірам було суджено збутися лише через довгих дев’ять років, тобто в 1886 році. Цього року у листі до брата Сергія дослідник повідомляв, що з Порт-Саїда він в кінці квітня прибуде до Одеси, а звідтіля “з небагатьма речами дістанеться Києва й Малина”. При цьому просить Сергія докладно описати маршрут до Малина або самому “якщо можливо, виїхати до Києва”.
Після 10-денного перебування в Одесі (вчений чекав на аудієнцію з царем Олександром ІІІ для вирішення особистих справ) Микола Миколайович 4 травня 1886 року приїхав до Києва, а звідти через Радомишль разом із братом дістався до Малина. У Малині мандрівник пробув понад два місяці. Тут він занурюється у роботу. Як розповідає письменниця Л. Тинянова в повісті “Друг з далечини”: “Миколу Миколайовича розмістили в найдальшій кімнаті, яка звалась “бібліотекою”, тому що в ній стояла полиця з книгами батька — Миколи Ілліча. Тут було спокійно і просторо. Залізне ліжко, два стільці, великий дерев’яний стіл, що заміняв письмовий”. Він жив, оточений турботами сім’ї, і давно не почував себе так чудово.
Пізніше брат вченого, Михайло Миколайович, згадував: “Вечорами вся сім’я збиралась у нього в кімнаті і слухала жваві, яскраві розповіді про мандрівки. Говорив він завжди із захопленням, в його розповідях переплітались і події раннього дитинства, і студентства, і життя у тропічних країнах”. Микола Миколайович вивчав побут, звичаї, традиції місцевого населення, захоплювався народною творчістю, досліджував багатий тваринний і рослинний світ краю, цікавився історією древлян, у сусідніх селах вивчав антропологічні особливості жителів Полісся. Та найголовнішим його завданням було, як зазначається в автобіографії мандрівника, “приступити до надрукування своїх “Подорожей”. Робота була з нелегких. Доводилося, поряд з літературною правкою, здійснювати переклад, оскільки чимало щоденників і заміток було написано іноземними мовами (Миклухо-Маклай знав їх 17!). Як би там не було, редакційну підготовку І-го тому подорожей мандрівника було закінчено саме в Малині. Перше повідомлення, яким науковець оповіщає про своє прибуття з Малина до Петербурга, датоване 21 липня 1886 року.
Другі відвідини вченим Малина припадають на літо 1887 року. Цього разу родину він відвідав разом із дружиною Маргаритою Робертсон і дітьми Олександром і Володимиром. У листі від 23 серпня 1887 року братові Михайлу він зазначав: “… по приїзді в Радомишль, послав, як і збирався, телеграму Юлії (матері свого улюбленого племінника Михайлика) прискорити її повернення”. Другий візит до Малина був короткочасним, і про нього документальних відомостей дійшло мало.
До останніх днів свого життя видатний вчений цікавився Малином, рідними і знайомими. Вже важко хворий, він писав братові Михайлу: “Одержав щойно з Києва лист, якого я тобі пропоную, від незнайомого гр. Сербу відносно бідного становища сестри (!) нашого покійного батька… Прошу тебе дуже, довідайся про все детально… Нам не гоже залишати її у такому становищі, може, варто поселити її в Малині…”.
Нестатки і тяжка хвороба підірвали здоров’я М.М.Миклухо-Маклая. Він помер у квітні 1888 року і похований в Петербурзі на знаменитих Літературних містках Волкового кладовища, поряд з могилою батька.
Після смерті сина Катерина Семенівна присвячує себе освітянській діяльності. Довгі роки поруч з нею жив її наймолодший син — геолог Михайло, який вивчав надра північно-західної частини українського Полісся. Ще й досі старожили Малина місцину, де жив Михайло Михайлович, називають Михайлівкою. Михайло Миклухо-Маклай помер у Ленінграді в 1927 році. Науці присвятили своє життя його дочка й онуки. Тепер їх нащадки є спадкоємцями родинних традицій і реліквій Миклухів у Росії. Адже після смерті Миколи Миколайовича Маргарита Робертсон, проживши з дітьми ціле літо в Малині, назавжди виїхала в Австралію, і всі прямі нащадки по лінії вченого живуть відтепер на зеленому континенті.
Катерина Семенівна прожила довге життя і померла 1905 року в Малині. Її могила збереглася на міському цвинтарі.
У приміщенні Малинського лісового технікуму створено музейну експозицію, яка розповідає про подвижницьке життя Миклухо-Маклая, його родину та малинський період життя.
У 1986 р. у центрі Малина вченому встановлено пам’ятник. У древньому поліському місті відбулася Міжнародна краєзнавча конференція, присвячена ювілею вченого, випущено збірник наукових матеріалів конференції, книжку “М.М.Миклухо-Маклай і Україна”. Пам’ять про видатного вченого і людину живе у вдячній пам’яті нащадків.
Микола Костриця, Наталія Костриця
Опубліковано:
Костриця М., Костриця Н. Син України // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. — Випуск 1. — С.26-30.
