Привіт усім! Моє обговорення останніх новин про повітряну війну вчора викликало кілька вкрай цікавих питань. Тому сьогодні я «перервусь» і відповім на деякі з них, перш ніж повернутись до «вихідної історії». Або принаймні спробую це зробити: майте на увазі, я не знаю всіх відповідей. Або принаймні не знаю їх напевно.
Наприклад:
1.) А як щодо двох шведських AWACS, переданих Україні? Вони впливають перебіг війни?
Дуже дякую за це питання. Я говорю це серйозно – і це головна причина, через яку я ввів сувору політику ніколи не приділяти уваги «обіцянням» і пов’язаним з ними оголошенням про постачання зброї, боєприпасів чи іншого обладнання від будь-якого із західних «союзників» до України, незалежно від їх важливості. .
Наприклад: якийсь західний уряд там – у даному випадку шведський – оголошує про передачу, скажімо, двох літаків Saab 340 AEW&C. Або зенітно-ракетних комплексів IRIS-T. Або бронеавтомобілів AMX-10RC. Або того чи іншого… Недовго думаючи, але завжди в гонитві за сенсаціями, які приносять кліки (а кліки приносять гроші), основні ЗМІ пишуть новину. Потім це повторюється і обговорюється так часто, що це стає фактом, насправді правдою і єдиною правдою. Кінцевим результатом цього є створення хибного враження , що «розглянуті літаки вже доставлені».
…. що просто не відповідає дійсності .
….і це не так з тих же причин, з яких PSU знадобилося так багато часу, щоб отримати свої перші F-16, а саме:
— А) від 50 до 80% того, що різні західні країни обіцяли поставити Україні, ніколи не постачається;
— B) для того, щоб ввести в експлуатацію Saab 340, PSU повинні знайти відповідні екіпажі (див.: суміш людей з досвідом роботи на літаках типу Ан-26 і Ан-32 плюс фахівці з радарів плюс наземний персонал …), потім
— C) вони повинні пройти один, два або три курси англійської мови (залежно від їх поточних навичок, звичайно), перш ніж
— D) розпочати перепідготовку – і це «з нуля». Тобто знайомство з «процедурами польоту» («шведськими/натовськими»), тому що PSU систематично не навчали свого персоналу англійською мовою, тоді як
— E) «компетентним органам» Головного управління державної авіації України знадобився час ПІСЛЯ постачання F-16, щоб адаптувати льотні процедури до сучасних (та «натовських») вимог.
Іншими словами: незалежно від того, яке враження було створено (невірною) інформацією у ЗМІ, ніхто не знає, коли Швеція насправді передасть ці два Saab 340.
Насамперед, екіпажам PSU потрібно не менше 12–14 місяців «перепідготовки», щоб стати здатними керувати двома літаками ДРЛО Saab 340 (і це вже дуже оптимістична оцінка).
Сподіватимемося, що тим часом «компетентні органи» Головного управління державної авіації України зможуть відреагувати швидше та подбають про те, щоб наказ № 147 був серйозно застосований на всій території України. Звичайно, ніхто не знає, і я не можу цього знати, але: свербіж у мізинці ноги підказує мені, що це може значно полегшити багато речей у разі подібних угод у майбутньому.
….крім, звичайно, тих в Україні, хто задоволений тим, що ПСУ «переозброюються» 40-річними F-16, і переконані, що це робить усю ПСУ «членом НАТО», плюс автоматично переозброює та переводить на західні стандарти всю армійську авіацію ЗСУ, і авіацію ВМС, і українську цивільну авіацію? – і що цього тоді вистачить і для ВПС, і потреб безпеки країни, і ще на 40 років.
…«блаженний» той, хто так думає…
***
2.) Чому НАТО має звичку «перейменовувати» всю радянську/російську техніку замість того, щоб називати її первісними назвами?
Проста відповідь: тому що ці назви (або позначення) не є достовірно відомими.
…або хоча б тому, що раніше вони були зовсім невідомі – і так протягом десятиліть.
Складна відповідь: під час Другої світової війни США, Великобританія, Австралія, Канада та Нова Зеландія створили орган, який спочатку називався «Рада за сумісністю ВПС «П’ять очей», потім – приблизно з 1948 року – «Союзний» або «Координаційний комітет зі стандартизації авіації» (ASCC). Одним із завдань цього органу було присвоєння звітних найменувань іноземним літакам, точні позначення яких були невідомі.
Візьмемо, наприклад, Японію. Країна була сумно відома своєю секретністю у 1930-х та 1940-х роках. Тому ніхто в США не знав, що її Mitsubishi A6M (або «Navy Type 0 Carrier Fighter», тобто «Zero» мовою Імператорського флоту Японії) позначався саме так.
Тому (попередня організація) ASCC назвала його «Зік».
І тому щоразу, коли хтось стикався в повітрі з таким типом японського літака, по радіо передавалося повідомлення: «Зік!»
(Чистий випадок, у цьому випадку прізвисько літака в Імператорському флоті Японії та звітне найменування, присвоєне FEAFIC, пізніше ASCC, були однаковими… Я не знаю жодного іншого схожого випадку…)
Після Другої світової війни ASCC почала застосовувати ту ж практику до радянських і китайських літаків, ракет і снарядів, до військових кораблів та інших класів систем озброєння. Відповідно, і просто для прикладу, МіГ-15 був винищувачем: тому він отримав звітне ім’я, що починається з F, і це було Фагот. Навпаки, М’ясічов М-4 був бомбардувальником. Тому він отримав звітне ім’я, яке починається з «B»: «Бізон»…
Аналогічно радянські ЗРК отримали набір позначень, що позначають їх як такі. Наприклад,
- ЗРК С-25 «Беркут» став «Гільдія СА-1»;
- Сімейство С-75 «Двіна/Десна/Волхов» стало «SA-2 Guideline»;
- S-125 «Нева» стала «SA-3 Goa» і т.д.
…де «S» означало (і досі означає) «поверхню», «A» означає «повітря», а за цим слідує унікальний числовий суфікс та назва повідомлення, яке легко запам’ятати та відрізнити (наприклад, у радіопереговорах).
У тому ж ключі українська система С-300ПМ називається «SA-10B Grumble Mod.2», С-300В1 — «SA-12A Gladiator», 9К37М1 «Бук-М1» — «SA-11 Gadfly», а 9К33М3 «Оса- АКМ — SA-8 Gecko … в той час як російська система С-400 «Тріумф» — «SA-21 Growler», «Бук-М3» — «SA-17 Grizzly», сімейство 9К330 «Тор» — » SA-15 Gauntlet» і т.д.
Ознайомившись із деякими документами НАТО та деякими радянськими/російськими документами, можна сказати, що стандарти ASCC застосовувалися широко, причому в більш строгому порядку, ніж це робилося з первісними радянськими позначеннями у радянській документації … саме тому, наприклад, досі існують невизначеності щодо офіційних позначень конкретних ракет та снарядів радянського виробництва.
У будь-якому випадку…
Ще в 1950-х роках система позначень радянських і китайських систем озброєнь ASCC була прийнята НАТО: дійсно, в основних засобах масової інформації вона зазвичай відома як «назви класифікації НАТО».
До речі, «тема ASCC» насправді має мати певне значення для Генштабу в Києві, оскільки, незважаючи на реорганізацію та перейменування на AFIC у 2005 році, він залишається органом, який, крім іншого, розробляє стандарти повітряного руху, дійсні для всього НАТО. і, таким чином, потенційно для України та СНД…
…звісно, за умови, що Україна всерйоз захоче вступити до НАТО.
***
3.) А як щодо металевих ангарів на російських авіабазах? Чому такі тонкі стіни? І як і де росіяни збирають свої плануючі бомби УМПК?
Це вимагає деякого «введення».
В цілому, саме досвід арабо-ізраїльської війни у червні 1967 року спонукав і НАТО, і Варшавський договір побудувати укріплені укриття для літаків на своїх авіабазах (деякі інші країни пішли в цьому відношенні набагато далі, побудувавши цілі підземні авіабази; див. тут один приклад ) . На той час об’єднані військово-повітряні сили двох блоків мали загалом близько 25 000 тактичних бойових літаків, розміщених на базах між Ротою (Іспанія), Единбургом та Києвом. Ніхто не мав грошей, щоб захистити все це укріпленими укриттями для літаків, які могли б витримати пряме влучення бомби вагою 500 кг (не кажучи вже про вибух термоядерної бомби).
Натомість обидві сторони почали зводити велику кількість щодо простих збірних укриттів, зазвичай з бетону, іноді додатково покритих землею, і вважалися достатніми для захисту припаркованих усередині літаків від прямого влучення бомб калібру 100–250 кг або, в інших випадках, «просто» від розірваних. поблизу бомб.
У СРСР радянські ВПС будували такі укриття на своїх базах у Східній Німеччині , Чехословаччині та Польщі, а також на деяких авіабазах у Західній Україні: по суті, в місцях, до яких могли долетіти тактичні винищувачі-бомбардувальники НАТО, такі як General Dynamics F-111 або MRCA Tornado.
Проте, грубо кажучи, «на схід від Києва»… такої практики не було.
Як альтернатива, деякі авіабази в (теперішній) південній Україні та південно-західній Росії отримали так звані «зміцнення» або «вибухозахисні загони»: по суті, земляні стіни (іноді укріплені цеглою або камінням, як та, що на малюнку нижче ), що оточують «тверді стоянки» («місця для стоянки» літаків). Саме це Ради збудували на деяких авіабазах у Криму чи Баграмі та кількох інших авіабазах в Афганістані у 1980-х роках.
В результаті, коли розпався СРСР, колишні радянсько-російські ВПС були змушені відступити на авіабази, більшість з яких не мали взагалі жодних захищених авіаційних споруд.
А потім ця проблема нікого не хвилювала протягом 30 років.
У 2018 році повстанці з угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ) розпочали розгортання міні-БПЛА для атаки на авіабазу Хмеймім, що контролюється Росією, на південь від Латакії в Сирії. Через це, а також через те, що після того, як Пудінг тричі оголосив війну в Сирії «закінченою», Генштаб у Москві вважав за доцільне приховати фактичну кількість своїх літаків, розміщених на Хмеймімі, від західних розвідувальних супутників, ВКС збудували на цій базі низку захисних укриттів. По суті це були прості бетонні стіни, вкриті дахом з металевих листів. Цього виявилося достатньо, щоб протистояти масі ударів БПЛА ХТШ. Решта, як стверджують у МО РФ, була збита засобами ППО, і, таким чином, жодних проблем…
….а потім, протягом наступних кількох років, нікого не хвилювала ця проблема, перш ніж…
…також не було проблем, коли Пудінг розпочав свою «спеціальну військову операцію». Тоді це насправді мало бути «переворотом у великому стилі» та захопленням України без будь-якої великої війни. Ситуація почала змінюватися лише з того часу, як українці почали атакувати авіабази ВКС своїми БПЛА. Потім Генштаб у Москві виділив фінансування на будівництво захисних сховищ на всіх авіабазах у радіусі близько 400-500 км від України. Сховища, про які йдеться, не мали бути «укріплені» від ударів бомб калібром 100, 250 або більше кілограмів, тому що в цьому не було потреби. Зрештою маса українських БПЛА несе набагато менші боєголовки (20-50 кг).
Відповідно, маса укриттів, що вийшли, була побудована з відносно тонких металевих листів. Однак, і принаймні, судячи з того, що можна почути в російських соціальних мережах: через ендемічну та традиційну корупцію в російських збройних силах жоден серйозний командир не «настільки шалений», щоб «марнувати» все фінансування, виділене на конкретні мети. Якщо можна отримати «дах над літаком іншими способами», то чому б не перевести «частку» в 10-20-30 або більше відсотків у свою кишеню?
Таким чином, маса металевих листів, що використовуються для будівництва таких ангарів, має «товщину», достатню лише для захисту літаків та наземного персоналу від сонця та дощу, але не від влучно націленого БПЛА.
Думаю, ви можете уявити собі решту історії… де, до речі, я мушу додати, що: коли противник – у даному випадку українці – також почне використовувати вольфрамові кульки як «шрапнелі» у боєголовках своїх БПЛА, навіть набагато товстіші металеві дахи не допоможуть. Залежно від кута падіння, вольфрамові кульки пробивають також 15-20 мм сталевої броні.
Щодо того, як збираються УМПК, то по суті:
— Універсальні бомби типу ФАБ-250М-54 або ФАБ-250М-62, ФАБ-500М-54 або ФАБ-600М-62 або будь-які інші зберігаються у складах боєприпасів, які зазвичай споруджуються під землею, десь на околиці авіабази.
— Звідти їх доставляють (на візках-поїздах) на склад та складальний цех УМПК. Там наземні бригади прикріплюють їм плавці:
— Потім весь потяг буксирується до літака, де до вузлів підвіски кріпляться бомби.
— Тільки після цього до бомби приєднується решта комплекту УМПК.
Ось чому, наприклад, у тих 2-3 випадках, коли українські БПЛА завдавали ударів по «сховищу та складальному комплексу УМПК», такі удари були дуже ефективними, навіть якщо в іншому не завдавали жодної шкоди або завдавали лише відносно незначної шкоди решті бази.
Причина: вони завдали удару та знищили або пошкодили відразу багато UMPK-комплектів. В результаті бази, про які йдеться, не можуть наносити додаткові авіаудари бомбами, що планують, протягом тижня.
***
4.) Чи не могли б ви пояснити ситуацію із системою IFF? Які системи використовують обидві сторони та наскільки вони на них покладаються? Як західні ЗРК та F-16 вписуються в систему IFF PSU?
По суті, IFF варіюється від простої візуальної ідентифікації до засобів, які називаються «некооперативним розпізнаванням мети» (NCTR, що є однією з… ну, «найскладніших штуковин» навколо [т. е. система відповідним чином розробленого апаратного та програмного забезпечення, заснована на великій базі даних, створеної за допомогою неймовірних обсягів надчутливої розвідувальної роботи]).
Проте, більшість того, що сьогодні розуміється під IFF, відносно проста:
— Фактично кожен літак — цивільний чи військовий — має IFF-транспондер. По суті, це «чорна скринька з антеною». Під час увімкнення він повідомляє всім, кому потрібно знати ідентифікацію цього літака. По суті, це той самий стиль технології, який використовується в онлайн-сервісах, таких як Flightradar24.com .
Транспондер-відповідач типу 4283 літака Су-35.
— Відповідно, маса радарів (громадянських чи військових) включає системи розпізнавання «свій-чужий»: антену та інше обладнання, а також програмне забезпечення, що дозволяє їм вимагати сигнали від транспондерів «свій-чужий», встановлених на літаках.
Один із типових запитувачів «свій-чужий», які встановлюються на радари раннього сповіщення/спостереження.
Звичайно, на війні ніхто не хоче повідомляти противнику, який у нього літак (який тип тощо). Ще менше він хоче повідомляти противнику, де знаходиться цей літак, як швидко чи високо він летить. Тому вся тема IFF, м’яко кажучи, «лоскітлива». «Далеко за межами досконалої таємності». Це заходить так далеко, що перед тим, як вирушити в бій, маса бойових льотчиків — залежно від обставин — або вимикає свої IFF-транспондери, або переводить їх у «пасивний» режим. У перших випадках транспондери взагалі не випромінюють; по друге вони «реагують», тільки якщо «запускаються» IFF-запитувачем. І це лише початок…
Чому це питання настільки чутливе… Якщо говорити коротко: ще під час Карибської кризи 1962 року АНБ виявило, що вона може не тільки відстежувати радянські IFF-транспондери (і, отже, літаки, на борту яких вони знаходилися), а й те, що вони були зашифровані. Нерішуче, воно передало цю розвідувальну інформацію ВПС США, і вони почали використовувати її над Північним В’єтнамом у 1970-1972 роках: як тільки необхідна технологія була мініатюризована, вони встановили «ворожі IFF-запитувачі» на перехоплювачах F-4D Phantom II. Спрощено кажучи, завдяки ворожому IFF-запитувачу AN/APX-80 Combat Tree, вони спромоглися виявляти північнов’єтнамські МіГ-21 на відстані понад 80 кілометрів. Далеко за межами звичайного діапазону їхніх радарів, і навіть якщо вони все ще були на землі.
….і Поради дуже повільно усвідомили цю помилку, внаслідок чого численні експортні клієнти їх МиГов і Сухих заплатили великою кров’ю: тобто. це одна з головних причин великих втрат, скажімо, єгипетських, іракських, сирійських «МіГів» у війнах з Ізраїлем та Іраном у 1970-х та 1980-х роках (іншими були значно перевершують американські ракети класу «повітря-повітря» AIM-9D/ G/H/L Sidewinder та AIM-54A Phoenix, але це вже «інша тема»).
Але, як тільки Поради усвідомили цю помилку… Ну, звичайно, насправді не «Ради» зробили все можливе, щоб її виправити, а росіяни. Отже, востаннє, коли я чув про цю тему, майже 10 років тому, ВКС все ще використовували «цілком ті ж» IFF-транспондери, як і раніше, але вони були оцифровані і включали 128-бітне зашифроване програмне забезпечення. Це програмне забезпечення було настільки надсекретним, що я чув його позначення лише один раз… насправді так рідко, що його позначення вислизає від мене прямо зараз. Досить сказати: вони не ділилися їм ні з ким, ні з одним зі своїх експортних клієнтів… навіть із асадистами в Сирії (саме тому останні потім збили російський розвідувальний літак Іл-20М, вбивши екіпаж із 18 осіб, ще 2018 року). Якщо хтось купував російський бойовий літак чи вертоліт, радіолокаційну систему чи ЗРК і запитував про систему «свій-чужий», із Москви відповідали: створюйте свою власну систему «свій-чужий».
Це все, що я знаю про те, що росіяни використовують для IFF. Де слід мати на увазі:
— ВКС, які експлуатують не тільки МіГ і Су, але і С-300, С-400, С-500, Бук-М3 і т. д., і т. д., і т. д. — використовують власну АСТУ ( автоматизовану систему тактичного управління) для об’єднання у мережу та координації своєї протиповітряної оборони; але
— ЗС РФ — тобто підрозділи протиповітряної оборони Російської армії — використовують власні ПТРК.
….і координація між ними… я сказав би… «не завжди ідеальна». Справді, через величезні розміри країни та недоліки її військових систем зв’язку, навіть ВКС має серйозні проблеми з підтримкою всіх своїх підрозділів у курсі подій щодо IFF. Не говорячи вже про підрозділи ППО ВРРФ. А потім виникають тактичні ситуації, коли «рукавички зняті», і командир того чи іншого підрозділу виявляє, що його підлеглі повинні діяти «на повну котушку»… Ось чому час від часу і ВКС, і ВРРФ помилково ідентифікують власні літаки та гелікоптери як «українські», відкривають вогонь та збивають їх.
Принаймні теоретично українці «вирішили безліч взаємопов’язаних проблем» у 2004 році, об’єднавши свої ВПС та сили ППО. Понад те, під час війни навіть «важкі ЗРК» ЗСУ (сухопутних військ) оперативно підпорядковуються PSU. Це трохи полегшує ситуацію з IFF. При цьому я не маю жодного уявлення про те, які системи IFF використовує українці: можу тільки здогадуватися чи сподіватися, що — виходячи зі стану української IT-індустрії… вони «складніші» за російські.
Проте, хоч як трагічно, оператори ПЗРК ЗСУ були останніми, хто «принаймні досить добре інтегрувався» до IADS. Ось чому вони також збили кілька своїх власних літаків та гелікоптерів — ось чому у багатьох уцілілих українських літаків нині великі частини нижніх поверхонь пофарбовані у жовтий та синій кольори.
Ах так, і кумедна пов’язана з цим історія від одного експортного замовника російської продукції теж приблизно 10-річної давності… Військова служба, про яку йдеться, одночасно використовувала західні радари і літаки, а також російські ЗРК. Кожна їх була оснащена різними системами IFF. Отже, служба, що розглядається, зрештою отримала «подвійну консоль» у своєму головному штабі: по суті, офіцер сидів перед двома дисплеями, один з яких показував позиції літаків з… назвемо їх «системами розпізнавання «свій-чужий» західного виробництва», а інший — радіолокаційну картинку, створювану радарами раннього виявлення та управління вогнем «російських ЗРК»… І його робота полягала в тому, щоб координувати все це і повідомляти як військово-повітряні сили, так і наземні засоби ППО армії, що робити і коли… Потрібна була деяка кількість гірких скарг і 5-6 років, щоб його начальники дозволили комерційній компанії розробити нове програмне забезпечення… так що, перш ніж комусь прийде на думку поскаржитися на генералів в Україні чи Росії… тримайте цей… приклад у розумі…
***
Сподіваюся, ви дочитали до цього місця, і це вам було корисно.
