В українських школах, подвірʼях, тік-токах несеться хизування дітей своїми батьками.
Але не тими, хто захищає Україну з 2014 року.
Не тими, хто пішов до ТРО у 2022, й досі боронить країну в лавах ЗСУ.
Не тими, хто віддав час, молодість, здоровʼя, життя за наше виживання.
Діти захоплюються батьками ухилянтами.
«Мій тато — ухилянт!» — з гордістю заявляє хлопчина й розказує своїм одноліткам у школі: скільки його тато заплатив за виїзд за кордон.
«Мій тато — ухилянт!» — розказує другий, пишаючись, як його тато спритно переплив Тису (на відміну віт товариша, який втопився).
«Мій тато — ухилянт!» — каже третій, у футболці з таким самим написом, і додає — «він давно працює за кордоном, він моряк, і йому пощастило перебувати в рейсі під час повномасштабного вторгнення. З тих пір він не повертається в Україну, а ми з мамою їздимо до нього».
Четвертий величається «татом ухилянтом», який наїбав систему та їздить в рейси (заробітчанин/моряк/дальнобійник) з посвідченням волонтера, щоправда, останнім часом не повертається, бо треба ж оновлювати дані, а до цього, даруйте, «судьба» його не готувала.
Отже, окрім проваленої мобілізації від влади, можна констатувати успіх численних інформаційно-психологічних операцій Росії з нормалізації та виправдовування ухилянства в Україні.
Тепер навіть діти, які мали б пишатися своїми батьками за захист України, радіють ухилянству, бо ж «корупція», «нєпонятно, за что воєвать», «діти депутатів нехай воюють», «меми про ТЦК» і «краще вже перепливти Тису», як писали тут у мене нещодавно деякі «патріот(к)и».
Ще дехто (жертви російських іпсо) полюбляє писати останнім часом, що патріотизм був сильним у 2022-му а тепер він «згас», через «погану владу». При цьому ні вони, ні їхні чоловіки, ні батьки чомусь не мобілізувались у 2022, бо, бачте: патріотизм-то був, а от «мотивації» було недостатньо! Насправді ж, таким людям завжди буде «недостатньо» всього: патріотизму, мотивації тощо тощо — в будь-який час та за будь-якої влади, бо це лише тупі виправдання їхньої малодушності. Масакра в Бучі, захоплений Херсон, катівні в Харківській області, зґвалтування жінок, викрадання дітей, третій рік повномасштабки, 11-й рік війни, відстутність ротацій у захисників, просування росіян — все це «недостатня мотивація» для багатьох військовозобовʼязаних — встати на захист країни, чи для початку — оновити дані.
Та й діти вже пишаються батьками ухилянтами. Яка ще мотивація потрібна?
Безперечно, влада провалила повністю мобілізацію, інформаційну політику, комунікацію із суспільством тощо. Але наші хлопці й дівчата, які відстояли Україну в лютому 2022 і роблять це третій рік (закінчуючись: фізично й морально!) не йшли захищати країну за ЦЮ владу! Та й ті, хто пішов захищати Україну в 2014 — теж не йшли за ТУ владу! Влади змінюються, Україна — одна.
І ворог у нас — один. Одвічний, екзистенційний ворог, який, якщо не знищить нас всіх зараз, то обовʼязково ще прийде за нашими дітьми — й тими, хто пишався батьками ухилянтами, прийде теж, розбиратися не буде, відправляючи всіх підряд (без тцк і влк) на Варшаву і Берлін.
Усім, хто волає про «порушення прав», «репресивні закони», «укросєвєрную корєю», «краще втопитися в Тисі», «нема за що воювати» тощо: по-перше, це дистильована методичка кремля, тож якщо вам подобається її розповсюджувати — на здоровʼя, просто живіть із цим.
По-друге: так, у нас неідеальна країна, складна історія і популістично-дилетантська поточна влада. Але невже якась купка ватних ларьочників має мотивувати український народ захищати Україну під час найбільшої навали ворога, можливості повного знищення нашої державності, окупації територій та перспективи реальних репресій(!)?
По-третє: не знаєте ЗА ЩО воювати? А ви відкрийте паспорт, а краще два — закордонний теж, подивіться, що там зображено, написано і якою мовою. І якщо там у вас триколор, дві курки і на русском — то ви маєте рацію, вам точно нема за що воювати, принаймні, по цей бік порєбріка.
«За що/кого воювати?» — а за що/кого ви хочете: за-родіну-за-лєніна-за-сталіна?
Спробуйте поставити питання інакше: не «за що?», а «проти чого?» Не приходить на думку, що проти окупації, тиранії, знущань, геноциду, русского міра тощо? Тоді ви маєте рацію — вам нема за що і проти чого воювати, бо ви або «какая разніца» або колаборант(ка).
І не варто вмикати шарманку про «вибір». Вибір наразі у нас один: або бути в країні/стояти на обліку/захищати країну, або бути осторонь/порушувати закони/тікати — докладаючись цим до знищення України.
«Ті, хто не хочуть воювати, принесуть тільки шкоду, треба всіх їх випустити з країни» — вважає чимало людей. Серйозно? Вважаєте, що всі, хто став на захист вашої, в тому числі, дупи, ХОТІЛИ воювати? То, може, й демобілізуємо наразі всіх, хто НЕ ХОЧЕ? Ви можете сильно здивуватися, побачивши, скільки людей залишиться в такому разі в українській армії.
Якщо хочете, щоб воювали тільки бажаючі, готуйтеся одразу до окупації та зникнення України з мапи світу.
Я знаю, що цим емоційним текстом я не вмотивую ухилянтів, а особливо втікачів, які віддали десятки тисяч баксів за можливість втопитися в Тисі, а не на ЗСУ. Більше того: я точно знаю, що їх ніколи нічого не вмотивує і не переконає виконувати свої обовʼязки перед державою, бо їм важливі лише їх «права» (про те, що у разі втрати держави вони й права втратять, вони не думають, там все погано з розумінням причинно-наслідкових звʼязків).
«Ти засуджуєш», «Ти так нікого не вмотивуєш», «Ти дуже категорична», «Ти ж не воюєш», бла-бла-бла. Можете не писати, я все це вже читала в такій кількості, що романи можна складати.
Я не збираюся підбирати слова та думати, як би не образити «бідного» ухилянта. Йому срати на долю країни, на мене, на мого чоловіка та його побратимів, які третій рік без відпустки, на моїх ненароджених дітей, то чому я маю перейматися його інтересами, «вибором» і дітьми, які виховуються з нормалізацією ухилянства?
На кожен допис про ухилянтів обов’язково знаходяться ті, які розказують мені, що я не маю права це писати, якщо сама досі не штурмую посадки.
Я розумію, що ви чекаєте, коли такі як я (не військовозобов’язані дружини добровольців) підуть воювати та замінювати своїх чоловіків замість вас та ваших так званих чоловіків.
І ви, звісно, не зважаєте на те, що такі, як я — дружини військових — почасти єдине, що тримає й досі їх моральний стан, і що такі як я, які не виїжджають з країни й живуть не своє життя, а лише війну в країні, можуть опинитися в тому окопі набагато швидше, ніж ви напишете свій гнилий коментар.
Я знаю, що мій черговий допис-крик-душі нікого не вмотивує й нічого не змінить у картині світу манкуртів, зрадників, ухилянтів та втікачів.
Але він і не є мотивацією. Він є моєю залізобетонною позицією та демонстрацією моєї нетолерантності до всіх тих, хто ставить свої власні інтереси вище за інтереси своєї країни, коли народ цієї країни бореться за її та своє існування.
