У новому законопроєкті про військову поліцію пропонують запровадити створення «партизанської мережі», яка б за гроші повідомляла правоохоронцям про військовозобов’язаних, які порушили законодавство.
Про це йдеться в матеріалі ТСН.
Так, стаття №9 законопроєкта про військову поліцію містить таку норму, на яку мають право ці правоохоронці: «Здійснювати співробітництво з фізичними особами, у тому числі на договірних засадах, дотримуючись умов добровільності та конфіденційності цих відносин, матеріально та морально заохочувати осіб, які надають допомогу в попередженні, виявленні, припиненні кримінальних правопорушень».
Адвокатка Катерина Аніщенко розповіла, що йдеться про те, що хочуть заохочувати цивільних надавати інформацію відносно правопорушника, дезертира тощо.
Також військовим поліцейським парламент планує надати право в окремих випадках потрапляти у житло порушників законодавства.
В пункті 11 статті 16 цього законопроєкта зазначається, що військова поліція має право на наступні дії: «У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, у випадках та на підставах, передбачених законом, проникати до житла чи до іншого володіння особи з негайним повідомленням органу досудового розслідування та прокуратури».
«Якщо зважати на мету цього законопроєкта щодо запровадження військової поліції, то там мається на увазі те, що вони мають право розшукувати саме військовозобов’язаних. Тобто дезертирів, тих, хто вже порушив вимоги закона, а не ухилянтів, які не прибули та не оновили свої військово-облікові дані. Але з урахуванням того, що на рівні законопроєкта передбачено зміни до адміністративного кодексу, з урахуванням мети створення військової поліції, я можу припустити, що саме військова поліція буде вчиняти оперативно-розшукові дії по відношенню до ухилянтів, які не оновили свої військово-облікові дані, які не стали на військовий облік, які були оголошені в розшук і не з’явились до ТЦК», — пояснила адвокатка.
Коли я проходив медкомісію, я був один доброволець. Решту хлопців привезли мобільні групи з ранку і протягом першої половини дня.
Бачив всі стадії їх поведінки від агресії і вітчаю, до прийняття вже коли ми разом поїхали на аналізи і флюорографію.
Бачив як співробітники Приморського тримають цю агресію і не реагують на відверте хамство.
Бачив, що обидва співробітника, які безпосередньо були задіяни з моїми документами мали важкі поранення (у одного ампутація, у іншого сталева пластина в голові і числені уламкові). І в складі мобільних груп теж майже всі, хто пройшов фронт і має поранення.
З медкомісії на території ТЦК повезли до звичайної лікарні на аналізи, кардіограму та флюшку. Я був один в лікарні з телефоном, у всіх 24-х інших їх відібрали, тож всі просили жінкам і мамам дзвонити або писати з мого. Так і перезнайомилися.
Спочатку попав на очі незграбний чоловік мого віку. Абсолютно розгублений. «Вийшов за хлібом, а тут….» Я дав йому подзвонити і він заспокоїв жінку. Через декілька днів зустрів його на вулиці (ми майже сусіди). Він вже стояв з валізою: «Направили в учебку зв’язку. Я інженер за фахом» «Удачі!»
Один приїхав робити тату зі Львова в Одесу. Весееелий… )
Він, як і всі інші, як я розумію, після того як пройшли всі кабінети, були погодовані і поїхали до війська відразу з ТЦК. Троє з нашої групи втікли з лікарні. Військові відреагували спокійно: «Напишемо рапорти. Тепер у них почнуться проблеми»
Майже всі, хто був в нашій групі будуть служити нормально. Я бачив це по їх очах і по тому, що вони говорили сидячи на ганку лікарні. Шкодували, що не встигли зібрати речи та закрити справи… Ну, то теж якось само по собі закриється. Як у мене. Я встиг, майже все…
Втопитися в Тисі чи загинути на війні?
Вже кілька тижнів я рефлексую над історією, коли молодий хлопець загинув, намагаючись перепливти Тису.
Я думаю про те, наскільки треба бути відірваним (чи спеціально відірвати себе) від України, щоб свідомо ризикувати своїм життям — не захищаючи свою країну під час нападу на неї — а тікаючи з неї.
Я думаю про всіх тих втікачів — роздавачів хабарів, покупців фіктивних папірців для виїзду, СЗЧ-шників тощо — вони ж, фактично, теж ризикують життям, свободою, репутацією, поверненням додому (!), і навіть своєю родиною — коли незаконно тікають за кордон. Це означає, що вони не так вже й бояться смерті, тюрми тощо, і готові таки ризикувати всім — проте тільки заради себе, а не заради України.
Ще одна епічна історія: на Закарпатті втікач стріляв у прикордонника і був ним же застрелений.
Тобто, ті самі люди, які розказують, що вони «не народжені для війни», не хочуть брати до рук зброю тощо, готові стріляти у своїх (!), аби тільки не стріляти у ворогів.
І вже хрестоматійна історія: «мій син не повʼязує свого життя з Україною, бо давно вже за кордоном і повертатися не збирається». Оці всі неповʼязувальники свого життя з Україною, які (переважно) їздять світом з українським паспортом (але це ніяк не повʼязує їх з Україною, ви що), заговорили, чомусь, про своє неповʼязування лише після початку повномасштабного вторгнення. А до цього вони так гарно ходили у вишиванках центральними вулицями америк/європ, регулярно приїжджали до українських стоматологів і перукарів, привозили на літо дітей до своїх батьків в українське село — набратися вітамінів та сил від святої української землі, ходили-захоплювалися київськими й одеськими ресторанами, розказуючи, як бракує такого сервісу та їжі у них «на чужині», а дехто перевіряв, як працює тут його бізнес. Але ж це все ніяким чином не повʼязує їх життя з Україною, в жодному разі!
Взагалі, оця риторика «не повʼязую свого життя з Україною» — звучить для мене як щось цинічне, жалюгідне, негуманне і жорстоке.
Це все одно, що сказати: «Я не повʼязую більше свого життя зі своїми батьками, бо я з 18 років з ними не живу і далі жити з ними теж не планую. Шо там? На них напали, намагаються вбити, зґвалтувати, знищити? Ні-ні, сорі, мене це не стосується, у мене тепер своя родина, мені треба думати лише про себе та безпеку своїх дітей. І взагалі, ці батьки мені нічого не дали, я досяг(ла) всього сам(а)!»
Для мене справді дивовижно, наскільки у деяких людей відсутні ці базові, людські звʼязки з країною, в якій вона народилася, викормилася, виросла, здобула освіту, отримала можливості, в тому числі — можливості поїхати вчитися/працювати/жити за кордон.
А може, це страх втратити комфортне життя (не страх смерті, ми вже зрозуміли це на прикладі з Тисою) стирає зв’язки з країною, рідним домом, культурою, мовою, оточенням, батьками тощо. Страх проміняти своє комфортне та безпечне життя на служіння державі — можливо, саме це засліплює сильніше, ніж страх померти.
Памʼятаю, коли ми з чоловіком, під час повномасштабного вторгнення, були в одному з найкрасивіших гірських курортів світу, я не могла ні їсти, ні спати, ні дивитися на гори. Я думала про село, звідки родом мій батько. Село, яке викормило нас із сестрою в убогі 90-ті, те саме село, звідки я набиралася сили: фізичної і духовної, вбирала в себе українські традиції, мову, культуру, природу. Село, де я написала свій перший текст для газети. Текст, до речі, був про моє місто — Білгород-Дністровський. І там, в Альпах, коли росіяни бомбили всю Україну, я думала про Білгород-Дністровський. Про моє бідне місто, що потерпає від зрадників і колаборантів. Про своїх батьків, які там живуть.
Я народилася в Харкові. Дорослішала в Білгороді-Дністровському. Навчалася у виші й насолоджувалася юністю в Одесі. Більшість свідомого життя живу в Києві. Я не називаю себе ні харківʼянкою, ні аккерманкою, ні одеситкою, ні киянкою.
Я — українка. І я нерозривно пов’язую себе, де б я не жила до і після (якщо виживу) війни — зі всією Україною.
Моя мати родом з Донбасу, я проводила своє дитинство в Лисичанську. Я пов’язую себе із розбомбленим і окупованим Лисичанськом — я мрію туди приїхати і сходити до бабусиного будинку з найкращим у світі садом і найсмачнішими черешнями — навіть якщо його там більше нема.
Мій дід — з Криму. Я провела на півострові дуже багато щасливих днів — я неподільно пов’язую себе із Кримом — і мрію одного дня проїхатися знову серпантином на Ай-Петрі та прогулятися набережною Феодосії.
Мій батько — з Бессарабії, його дід та баба жили за окупації румунів та більшовиків, воювали в Другій світовій, все життя говорили українською мовою. Я невіддільно пов’язую себе із Бессарабією — кожного разу, готуючи червоні перці з козиною бринзою, кожного разу, співаючи українські пісні, яким мене навчила моя баба.
Мій чоловік — з Херсона. Тепер я пов’язую себе і з Херсоном — вайб цього міста, разом із солодким смаком гарбузів і кавунів — тепер назавжди зі мною і в мені. Я бачила Херсон пораненим і хоробрим — одразу після його деокупації. І я мрію знову прогулятися мирною херсонською набережною зі своїм коханим, який наразі робить все, щоб наблизити цей час.
Перебуваючи під час вторгнення в австрійських Альпах, я думала про свою Україну, з якою я нерозривно пов’язую своє минуле, теперішнє і майбутнє — де б я не знаходилась. Тоді я буквально зрозуміла і відчула те, про що раніше читала лише в патетичних художніх образах — бажання «цілувати землю». Я хотіла повернутися до України і цілувати рідну землю, скільки б ракет на неї не летіло. А чим більше летітиме — тим жадібніше цілувати.
Не пов’язувати своє майбутнє життя зі своєю країною, ризикувати життям у Тисі — а не на фронті, стріляти у прикордонників — а не в окупантів, купляти фейкові довідки про непридатність, зачаїтися за кордоном з військовою катедрою/повісткою та «вірою в ЗСУ» тощо тощо — це, мабуть, бажання втекти від реальності — свідомо втратити свої корені, свою основу, своє місце сили, свій ґрунт, відірвати себе від усього цього — що наразі може принести тобі дискомфорт, труднощі, небезпеку.
Зрештою, це бажання втекти: від країни, відповідальності, обставин, війни, мобілізації і чого завгодно.
Та насправді — це втеча від самого себе. І втрата себе.
