Я не просто гімноїдка, я гімножерка.
Замість того, щоб повалятися, подивится серіальчик якийсь в суботу, я… читала Пушкіна… Так, того самого — Алєксандра Сєргєєвіча.
Справа в тому, що я вирішила перекласти на українську мову есей Еліф Батуман, який вийшов на початку цього року в New Yorker.
Еліф Батуман — письменниця, журналістка, викладачка Гарвардського університету, фахівчиня з російської класичної літератури, дослідниця творчості Достоєвського, номінантка Пулітцерівської премії-2018.
Її есей «Переосмислення російської класики на тлі війни в Україні» — це надзвичайно потужна рефлексія та компаративістика експертки і справжньої прихильниці російської класики — її власне переосмислення та перепрочитання її улюблених текстів російських письменників на тлі війни, яку розв’язала росія в Україні, а до того — в Грузії.
Через те, що я дуже серйозно підійшла до перекладу цього есею (а він дуже змістовний і я вважаю, що Батуман зробила в ньому багато відкриттів щодо російської літератури, про які навіть не здогадується більшість тих українців, що досі відстоюють в Україні російську культуру) мені прийшлося прочитати наново «Євгєнія Онєгіна», «Мєдного встадніка», «Хаджи-Мурата», частково «Анну Карєніну». Зізнаюся, це було дуже непросто і неприємно, я колись писала, що перестала читати російською навіть своїх, колись улюблених авторів… Але я не змогла б зробити переклад якісним, якщо б не пішла перечитувати те, про що йдеться в есеї…
Таким чином я проходжу, фактично, шлях, який пройшла Батуман — переосмислюю тексти російської літератури, перечитуючи їх на фоні війни, в зовсім новому для себе стані, з абсолютно новим досвідом.
Попри те, що це лайножерство мені огидно, воно все ж має свої плоди: я тепер можу (і вам даю цю змогу) оперувати багатьма фактами, які доводять, що Пушкін не просто імперець і шовініст, він відвертий фашист, і я хочу навести декілька прикладів, які я знайшла в його тревелозі «Путєшествіє в Арзрум» — це його «путєвиє замєткі», які він пише під час «подорожі», супроводжуючи російських військових у російсько-турецькій війні 1828-29 років. Тобто, це те саме, як зараз супроводжує російських військових Прілєпін, Чічєріна, інші «культурні» діячі та всі разом узяті «журналісти», які нібито висвітлюють події на війні та зображують «подвігі» своєї загарбницької армії.
Процитую декілька речень і прокоментую:
— «Мне предстоял путь через Курск и Харьков; но я своротил на прямую тифлисскую дорогу, жертвуя хорошим обедом в курском трактире (что не безделица в наших путешествиях) и не любопытствуя посетить Харьковский университет, который не стоит курской ресторации.»
«Харьковский университет не стоит курской ресторации» — здається, вже тільки за цю фразу, яку написано дуже свідомо і не просто так, ми маємо закенселити цього царського пропаґандиста навіки. Настільки знецінити і образити університет, кошти на відкриття якого були зібрані за участі близьких друзів та учнів Сковороди, — це не просто імперський висер, це особисте ставлення Пушкіна до університету, до України (яку він вважає русской земльой, колонією, малоросією, задворкамі вєлікой імпєрії тощо тощо). До речі, показово, що ображати українські університети — передалося сучасним любітєлям русского міра (кейс з Арєстовічєм і Могилянкою).
— «Черкесы нас ненавидят. Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены… Дружба мирных черкесов ненадежна: они всегда готовы помочь буйным своим единоплеменникам. Почти нет никакого способа их усмирить, пока их не обезоружат, как обезоружили крымских татар…»
Пройшло 200 років, а засоби не змінилися, як бачимо: вони так само розорюють будинки, знищують народи, чинять геноцид, проводять в чужих країнах «опєрации» по «обєзоруженію», які сьогодні називають «дємілітарізациєй». І, як бачимо, Пушкін відкрито пише з гордістю про геноцид кримських татар.
— «Недавно поймали мирного черкеса, выстрелившего в солдата. Он оправдывался тем, что ружье его слишком долго было заряжено. Что делать с таковым народом? Должно, однако ж, надеяться, что приобретение восточного края Черного моря, отрезав черкесов от торговли с Турцией, принудит их с нами сблизиться.»
Клас, правда? Нічого не нагадує? Окупанти, які прийшли на чужу землю, вирізали цілі міста, зруйнували будинки, дуже обурюються тим, що, бачте, якійсь мирний мешканець стріляв в їхнього солдата!!! А «сблізіться» — вийде тільки по «прінуждєнію» — і це не змінилося за 200 років.
«Влияние роскоши может благоприятствовать их укрощению: самовар был бы важным нововведением. Есть средство более сильное, более нравственное, более сообразное с просвещением нашего века: проповедание Евангелия… Кавказ ожидает христианских миссионеров…»
Знову ті самі методи по «укрощєнію» народів, які не хочуть тобі підкорюватися і капітулювати: або купити, або навернути в свою «вєру»… Знайдете 5 відмінностей, що змінилося з того часу?
— «Осетинцы самое бедное племя из народов, обитающих на Кавказе; женщины их прекрасны и, как слышно, очень благосклонны к путешественникам.»
Відверта образа жінок і «червоне світло» русскім солдатам-путєшествєннікам відчути на собі «благосклонность» осетинських жінок.
— «Турецкие пленники разработывали дорогу. Они жаловались на пищу, им выдаваемую. Они никак не могли привыкнуть к русскому черному хлебу. Это напомнило мне слова моего приятеля Шереметева по возвращении его из Парижа: «Худо, брат, жить в Париже: есть нечего; черного хлеба не допросишься!»
Це пише мразота, яка надрочувала все життя на Париж, мріяла туди потрапити (але не дали дозвіл, тож довелося їхати в Турцію разом з солдатами), і знала французьку мову краще за російську). Риторика російських пропаґандистів про Європу (де вони люблять відпочивати і навчати своїх дітей) з тих пір не змінилася).
— «Грузия перешла под скипетр императора Александра в 1802 г. Грузины народ воинственный… Они вообще нрава веселого и общежительного. По праздникам мужчины пьют и гуляют по улицам. Черноглазые мальчики поют, прыгают и кувыркаются; женщины пляшут лезгинку.»
Я думала, шо це мені нагадує і згадала: «Настанет день, и россияне снова приедут в светлый и сытый Киев. Их мужчины будут сворачивать шеи, заглядываясь на чернобровых Оксан, и будут петь в кабаке «Ніч яка місячна».»
— «Я ехал по земле, везде засеянной хлебом; кругом видны были деревни, но они были пусты: жители разбежались.»
Це вже про Турцію він пише. І далі:
— «Никогда еще не видал я чужой земли. Граница имела для меня что-то таинственное; с детских лет путешествия были моею любимою мечтою… никогда еще не вырывался из пределов необъятной России. Я весело въехал в заветную реку, и добрый конь вынес меня на турецкий берег. Но этот берег был уже завоеван: я все еще находился в России.»
Такіє билі врємєна, скажуть деякі прихильники творчості імперських російських письменників.
А я відповім: проблема в тому, що ці «врємєна» для них не закінчились.
