Окрім очевидних ознак наслідків санкцій для російської економіки – зростання дефіциту бюджету внаслідок падіння доходів, насамперед нафтогазових – проявляються і глибинні процеси.
Економіка росії, попри запас міцності, надто залежна від Заходу. І розриви, які множаться, тягнуть за собою далекосяжні ефекти.
Як показало дослідження Інституту статистичних досліджень і економіки знань Вищої школи економіки рф, 65% промислових підприємств рф залежать від використання імпортного обладнання.
Для 18% залежність надзвичайно висока, для 47% — висока. Про дуже високу залежність від імпортного обладнання заявили підприємств у сфері поліграфії (40%), текстилю (39%), видобутку вугілля (36%) і у сфері деревообробної промисловості (35%).
Це визначає обмежені можливості для «імпортозаміщення» — і підказує наступну ціль для санкцій. Обмеження лазівок для обходу санкцій.
Склалась ситуація хиткої рівноваги. Поки темп накладення санкцій суттєво знизився. Але вже завдані удари спрацьовують, руйнуючи основи російської економіки. Час добивати – але для цього потрібен поштовх.
Таким поштовхом мав би стати жахливий злочин — руйнуванні греблі Каховської ГЕС. Однак перша реакція у цивілізованих країнах була далекою від сподівань українців.
Утім, уже наступного дня заяви посадовців і речників провідних західних країн про вину росії у цьому злочині показують, що цього разу «не все так однозначно» не пройшло.
Але сигнали накопичуються: легко не буде.
Україні треба винести уроки з цієї ситуації і адаптувати інформаційну політику.
Rostyslav Pavlenko
Чим довше триває війна, тим більш змінюється інформаційне середовище навколо неї. Це характерно для всіх воєн – і для агресії росії проти України зокрема.
Спочатку було захоплення від того, як український народ і його армія, всупереч усьому, дало по зубах агресору. Навіть усупереч демонстративному ігноруванню керівництвом держави попереджень. Сюжет «Давид проти Голіафа» — дуже популярний у західній культурі.
Потім були моторошні кадри Бучі, Бородянки, Тростянця, Харківщини… Для людини з демократичної країни такі злочини немислимі. Легко сприймається ідея, що ці злочини мають бути покарані. Хоча не ясно, як, коли йдеться про величезну ядерну державу.
А потім був осінній контрнаступ – і звільнення протягом годин і днів територій, які «друга армія світу» здобувала місяцями. У західної аудиторії виникла підозра, що велета таки можна подолати. А коли він відповів на військові поразки варварськими обстрілами мирної інфраструктури, у більшості громадян демократичних країн не викликало питань, чому на варвара треба накладати нові і нові санкції. Навіть, якщо це означає потребу дещо поекономити.
Але час іде. Війна стає «звичною» для західного обивателя. А росія витрачає мільярди і мільярди на пропаганду, інформаційні і психологічні операції, ідеологічну обробку, «корисних ідіотів» і агентів упливу. І не всі вони діють так «тупо і глупо», як нам би хотілось.
З плином часу сюжети, які вони підкидають, завойовують увагу. Тим більше, що медіа скрізь люблять сенсації і не дуже люблять владу (будь-яку). Тому теорії змови, раптові викриття і «не все так однозначно» в асортименті дедалі частіше знаходять шлях на шпальти ЗМІ, в уми лідерів думки і в світосприйняття обивателів. Усі ці «підриви Північного потоку», «питання щодо зброї», навіть обережні на початку коментарі щодо злочину росіян на Каховській ГЕС – з цього кореня. А якщо подібне ще й замішане на внутрішніх політичних темах, як-от в Угорщині, Словаччині чи Австрії – опитування фіксують навіть хитання громадської думки між версіями, хто ж винен у війні. Дедалі важливішими стають і економічні питання – як-от у ситуації з експортом української агропродукції.
На цьому тлі Україна має адаптувати свою інформаційну політику. Агресія росії і далі має сприйматися ціннісно, як захист від абсолютного зла. А підлі сюжетики – відкидатися на підходах і журналістами, і лідерами думок, і пересічними громадянами.
Адаптація означає усвідомлення, що ефективні на початкових етапах підходи даватимуть усе менше результату. «Вау-ефекти», красиві жести і візуалка чіпляє далеко не всіх.
Щоб тримати рамку цивілізаційного конфлікту, — а нинішня війна таким, по суті, і є,- Україні треба повсякчас демонструвати, що вона – своя для західного світу. Що ця війна – утримання «стін Європи» і побудова спільної безпеки, а не вовтузіння двох варварів за парканом.
Скоро рік, як у Лугано дуже чітко сформульовані принципи, на які має спиратися така політика. Це – плюралізм і включення, коли прихильників інших сил не називають «скотом», а разом працюють на спільний результат. Це – повага до місцевих громад і самоврядування, яких не намагаються упослідити і заштовхати під призначенців із військовою вивіскою (і часто без будь-якого стосунку до війська). Це – суспільний, парламентський і медійний нагляд за недопущенням корупції – і реакція на викриті факти безвідносно до близькості до топ-чиновників. Це — відкритість і довіра до партнерів (пам’ятаю, як у 2015 усі видумки росії щодо MH-17 були розвіяні започаткуванням міжнародного розслідування).
Цього не уникнути. Саме зараз, за всіма психологічними закономірностями, закріплюється сприйняття світу, війни, миру і розстановки сил. Яскраві враження минають. Те, що залишиться – визначить майбутнє.
