Знецінення і применшення ворога є давнім прийомом пропаганди. У всі часи росія вживала його дуже широко. Іноді це грає з нею злий жарт – вони самі повірили, наприклад, у «Київ за три дні». Пропагандистський угар про «чьо там ваєвать-та, ет’ ж Украіна», однак, нині змінюється вереском страху і болю. Але навіть у них бринить імперська пиха і зневага. І так буде до самого розпаду імперії.
Посол рф у США Анатолій Антонов заявив, що удари по тимчасово окупованому Криму, розглядатимуться як «напад на один із суб’єктів рф». Він намагається залякати Захід «реакцією росії» на передачу Україні F16 і натякає, що росія виходитиме з того, що ці літаки «діятимуть з НАТОвських баз» і з «іноземними добровольцями» за штурвалом. Адже «всєм ізвєстно», що в Україні «не може бути» інфраструктури і пілотів для використання сучасних літаків.
Звісно, про «знищення» цієї інфраструктури росія може мріяти так само, як і про «подавлєніє украінскай ПВО в пєрвиє часи». Усі сім збитих «кінжалов» і сотні збитих ракет інших типів, а також літаків і вертольотів, досі з цього сміються. Але цікаво, як до імперської пихи домішується звичка чекати від інших того, що росія витворяє сама. Усі ці пісеньки радянського фольклору про «льотчіка Лі Сі Цина» привчила росіян думати, що лише «амєріканци» можуть чинити їм спротив, і то росіяни нібито переможуть. Українські Майдани, які раз у раз зривали плани «тихої» окупації України, приписуються «агресії Заходу». Навіть агресія проти України для них – «сдєрживаніє Запада». Так зручніше для імперського менталітету. На росії з цим менталітетом комфортно – аж поки він не розіб’ється на друзки об реальність. Притому власне російські авантюри цей момент постійно наближають.
Для росії трагедія, коли її перестають боятися. А такий момент настає. Погрози зробити щось страшне у разі «нападу на Крим» запізнились. «Бавовна» уже давно квітне над тимчасово окупованим півостровом рясним цвітом. Зрештою, у викривленій «реальності» росіян Херсон, Ізюм та Лиман – це нібито «російські» міста; але з них довелось тікати. Як доведеться і з інших тимчасово окупованих українських земель.
Усвідомлення цього факту штовхає мєдвєдєвих, патрушевих, конашенкових і от тепер антонових промовляти нісенітниці, намагаючись утримати у імперських фантазіях бодай «глибинний народ».
Але навіть із тим наростають проблеми. Відповідно до результатів опитування російських студентів, виконаного на замовлення адміністрації президента і уряду рф, з емоцій у студентів превалюють тривога та страх – про це заявили 36%. Обурення та розчарування відчувають близько 20%, все ще зберігають надію 25%. Гордість за росію відчувають лише 12-14% опитаних.
Найпопулярнішим словом для позначення ситуації на росії стала «криза» (44%) – цей варіант відповіді на першому місці у всіх вишах, – та «занепад» (32%). «Відродження» та «стабільність» обрали лише у 16% та 8% респондентів відповідно. Третина студентів виявила бажання емігрувати.
————————
Колись у підручниках з політології, дипломатії і соціальної психології буде виведено закономірності, за якими Україна отримує доступ до сучасних західних озброєнь. Вони колись розроблялись для зупинки російських (у формі на той час радянських) орд. Відповідно, саме зараз для них час. І в руках українських військових вони показують виняткову ефективність.
Однак істеблішмент сучасного Заходу має пройти свої кола усвідомлення реальності. Завдяки героїзму українців, багато незмінних раніше тверджень підлягають перегляду.
Про «непереможність» росії, про «ефективність і стійкість» її економіки, про «швидку втому від війни» у західних суспільствах. Усі ці вірування виявились хибними – до відчаю росіян і їхніх посіпак у Західному світі.
Цікаво, що сучасні політики країн НАТО наочно бачать правильність стратегічного планування 1970-80х, завдяки якому було зроблено ставку саме на ті озброєння і тактичні прийоми, які так ефективно показують себе на полях України.
Але отримання українцями кожного з видів озброєнь обов’язково має пройти свої етапи:
— Заперечення («українці на опанують», «українці не забезпечать», «росіяни перейдуть червоні лінії»);
— Обговорення можливості («як ви це бачите», «в кого з нас є можливість», «росія погрожує, ви точно впевнені, що не спровокуєте більших проблем?»);
— Підготовка українських представників («а раптом не вийде», «а покажіть, на що здатні», «а росіяни не перейдуть червоні лінії?», «тільки не по пиці (російській території), їм же ліцо сахраніть нада»);
— Постачання перших зразків («а точно вийде?», «а логістика налагоджена?», «а що кажуть росіяни? верещать? уже «знищили» більше, ніж ми поставили? і все?..»);
— Планове постачання («але оце поки все», «про наступні рівні поговоримо пізніше, можливо», «росіяни тікають, ви просуваєтесь? ми в захваті…»)
Ці стадії можна виокремити і щодо артилерії, і бронемашин, і протиповітряних систем, і танків, і далекобійних ракет, і літаків радянського виробництва, і от тепер західних літаків …
Прихильники поступовості, втім, мають аргументи щодо стратегічної надійності сценарію «варення жаби». Мовляв, болотяна тварина відкладатиме божевільні сценарії (включно з ядерним) на наступні етапи – аж поки не втратить змогу їх реалізувати. А щодо втрат, які приносить кожен додатковий день, заперечують, що «божевільні» сценарії означали б ще більші втрати.
А так, мовляв, і Китай переконується, що сенсу витрачати ресурси на порятунок стратегічно програвшого вассала сенсу нема. І на самій росії незворотні процеси розпаду почались. І невдовзі «божевільні» (включно з ядерним) сценарії стануть просто невиконуваними.
Тож етапи і далі будуть реалізовуватись покроково. Союзників треба переконувати прискорювати процес – і усіма можливостями забезпечувати ЗСУ. Бо саме вони здобувають Перемогу – і зокрема, доводять необхідність підтримувати Україну далі і більше.
