Мобілізація. В стрічці повно повідомлень про масові вручення повісток. Російська пропаганда захоплено публікує ролики як українські військові хапають мужиків на вулиці. Про те, що працівники військоматів масово розносять повістки, розповідають знайомі. Ба-більше, я знаю військових і блогерів які кулаком по столу гримають, мовляв чого мобілізація така слабенька?! Треба більше і жорсткіше! Чому, мовляв, для одних обов’язок захищати Батьківщину діє, а для інших ні?
Що скажу з цього приводу я? От без патетики, а те що думаю. Спробую сказати правду.
Так, це правда. Не можна призвати до армії 100 мужиків. Нереально призвати в армію більше 5% населення, інакше в країні помруть всі залишки економіки. Люди які лишаються в тилу, створюють товари, послуги і додаткову вартість з якої держава отртмує податки, на які утримує Збройні сили. І не тільки.
Люди які лишилися в тилу, це ті які допомагають волонтерам. Сувора правда, військові волонтерам не донатять, у військових потреб вистачає і так. Волонтерам кошти перелічують підприємці, фахові працівники, просто небайдужі громадяни. Ті хто готові жертвувати. І таких небагато.
Є й ще така правда. Я вже знаю приклади фірм, які на радість іноземним виробникам і імпортерам згорнули діяльність бо третина фахівців, на яких трималося виробництво — на фронті. Людина яку забрали в армію, це людина вирвана з економіки країни. Мати солдата чи мати творця додаткової вартості — це питання виживання країни.
Це все правда. Але є й інша правда. Правда, приклад якої — я сам. Я відомий блогер. Я публічна особа. До 24 лютого я був постійним гостем на телебаченні. Проте з весни 2022 р. я солдат ЗСУ. Дев’ять місяців без жодної ротації я провів на фронті в складі 72-ї бригади ім. Чорних запорожців. Київщина, Слобожанщина, Бахмут, Вугледар…
Перевід на іншу ділянку фронту замість ротації. Відрядження в тил (де треба звітувати за кожну годину) замість відпустки. Постійна напруга. Роздратовані командири. Атаки окупантів. Постійна потреба берегти боєприпаси. Вічна нестача транспорту, зв’язку, обладнання. Спрага влітку і сирість та холод зимою. Вічна потреба канючити у волонтерів. Оце — реальність в якій перебувають на фронті мої побратими.
Звісно буває по різному. Когось (як мене) переводять в інші частини передавати бойовий досвід. В когось не витримує здоров’я і людину комісують. Когось ранять. А більшість досі там.
Знаєте, у всіх цих хлопців і дівчат теж є сім’ї, батьки, діти, рідні люди. Вони всі теж Бога молять, аби не… І скоро прийде рік як всі ми у Збройних силах. Але я не маю ілюзій. Служити я буду аж до наказу Верховного головнокомандувача, тобто ще дуже довго. Буду жити не там де хочу. Буду робити не те що хочу. Я солдат — я виконую накази.
Думаю, я і мої побратими маємо повне право на питання — а чому воно так? Чому коли приїжджаєш в тил, бачиш повні генделики здорових бичків, в той час коли ми дихаємо окопною сирістю? Чи всі ці люди жертвують на ЗСУ? Чи всі вони — фахівці без яких економіка стане? Чому вони розслабляються в той час як бригади ЗСУ не мають змоги виводити на ротації? Тому лише, що ми отримуємо 100 тисяч бойових, з яких добрячий шмат уходить на ремонти автівок та інші потреби взводу? Ну, за цією логікою великим масам українських парубків вигідно стати мобілізованими, хіба ні? Бо щось не бачу я велики мас бажаючих підзаробити на передовій. Правда дивно?
Слушні питання? Маємо ми на них право? А ми всі бачимо, Москва жене на передову маси мобілізованих. Москва силиться продавити фронт по-жуковськи, людською масою. Чи мусить держава в таких умовах проводити нові мобілізації? Очевидно, мусить.
От така правда. Перша і друга. Одна з яких не відміняє іншу. Є ще й третя правда. Щоби ми отут не писали і як би не дихали отрутою одне на одного, ті хто можуть відкосити від армії — відкосять.
На фронт підуть ті хто не захоче косити і (переважно) ті хто не можуть відкосити. От таким складом ідейних і примушених ми й будемо здобувати перемогу. Це теж правда.
