Колоніальна освіта – це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам’ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров. Плужник навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі – хто зна.
Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про «велику вітчизняну», бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити «Друга світова», робиш паузу, згадуючи.
Це коли кажеш «Прибалтика», «Киргизія», «Молдавія» замість — країни Балтії, Киргизстан, Молдова.
Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим його їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.
Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.
ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з’їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…
В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — лише 36! Із 223 письменників — 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.
Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися Биковим. Мліли від інтерв’ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам’ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки «хороших росіян».
Он які баталії розгортаються з приводу пам’ятників колонізаторам. «Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!». Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць.
Михайло Драй-Хмара. Поет, перекладач. Знав 19 мов. Вбитий на Колимі. У 49 років.
Микола Хвильовий. Письменник неороманитичного стилю. В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством. 39 років. Його твори та його ім’я залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
Майк Йогансен. Автор пригодницьких романів. Розстріляний в Києві. 40 років.
Дмитро Фальківський. Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. Розстріляний у Києві. 36 років.
Гео Шкурупій. Один із лідерів панфутуристів. Розстріляний у Ленінграді. У 33 роки.
Клим Поліщук. Автор історичних романів. Розстріляний у Сандармохах. 45 років.
Юрій Вухналь. Письменник. Писав романи, гуморески, фейлетони, нариси. Розстріляний у Харкові. В 30 років.
І ще сотні, тисячі тих, хто міг би наблизити нашу свободу і незалежність. Тому і знищили. Замінивши симулякрами, спотворивши смисли і сенси.
Вони нам влаштували не лише геноцид, а і етноцид, і лінгвоцид. Вони знищували нашу ідентичність і культуру. Вони зіштовхували нас зсередини, рвали наші зв’язки і намагалися створити «єдиний радянський народ». У нас відбирали мову, історичну пам’ять, культуру, самосвідомість.
Найбільше зусиль під час етноциду спрямовується саме на знищення національної мови.
І зараз вони для нас хочуть те ж саме. Тому і замінюють в першу чергу таблички з назвами у наших окупованих містах. Тому і палять підручники і завозять свої.
А наші військові, звільняючи села і містечка на сході, розмовляють з дітьми українською мовою. Щоб не боялися. Щоб визнали своїх. БО МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Бо за мову вбивали і вбивають.
Тому не має бути жодної толерантності. Ні до російської церкви, ні до пам’ятників умовним булгаковим (в музеї перемістити, з відповідними табличками і поясненнями), ні до російської мови в освітніх, культурних, державних закладах.
Зараз це вже не питання дискусій. А питання хто і кого.
І нам треба не просто вижити. А і перемогти. На всіх фронтах.
Іншого часу не буде.
