Пригадую, як у серпні 2016-го поїхав у Приазов’я. Одна машина, троє пасажирів і багажник, забитий аж так, щоб перебути раптову зиму.
У Мелекине Донецької області ми приїхали пізно. Швиденько поселилися в приватному будинку й у присмерках пішли на пляж. Тепле море, не вистиглий ще пісок, вино і сир. Єдине, що бентежило, – насувався дощ. Він був неминучий – його провіщав гуркіт грому. Бентежило доти, доки ми не поглянули на небо. Зорі були як на долоні, жодної хмарини. Це був не грім, це була канонада. Трохи далі на схід.
У Мелекиному відчувалася війна. Покинуті санаторії донецьких підприємств зяяли пустими вікнами. Ті з них, що вишикувались на першій лінії, потроху засипало піском. Місцеві бабусі не любили камер. Варто було дістати фотоапарат – відразу просили сховати. Мовляв, коли знімають – може щось статися. “Давно вже нічого не було, от і не треба”.
Мелекине витвережувало.
Війна завжди поруч. До неї – шість годин на поїзді або десять на автівці. Усе наше комфортне існування тут можливе тільки тому, що її зупинили там. На лінії тих населених пунктів, назви яких ми чуємо в армійських повідомленнях. Ми не відчуваємо її завдяки тим, хто щодня її на собі відчуває.
Я пригадую лютий 2014-го. В’язке відчуття розгубленості. Я чудово пригадую це відчуття – коли звичний світ перевертається. Коли друзі вимикають телефони, щоб увімкнути вже на материку. Там, де між ними й півостровом вже є тонка зелена лінія з людей в українських військових строях.
Я відзвичаївся щось планувати кілька років тому. Обрій планування скоротився до пів року. Навіть це добрячий оптимізм – 2014-го я не намагався зазирати далі, ніж на тиждень. Хоча мій кримський сценарій був поблажливо комфортний порівняно з тим, що чекав на моїх друзів з Донецька.
Мені скажуть, що це невроз. Відгомін пережитого. Що це психотравма, яка заважає робити висновки та ранжувати ризики. І я, мабуть, із цим погоджуся. Погоджуся – щойно скінчиться війна. Та поки вона триває – питання про те, хто тут носій норми, лишається відкрите.
Ми нагадуємо собі людей, що пережили автокатастрофу й переконують усіх, що треба пристібатися. Які твердять, що ремінь безпеки – не примха і не надмірність. Що пом’ятий одяг – не така вже й велика ціна за власну безпеку. І звикаємо чути у відповідь: “Годі лякати”.
Я часто чую, що, мовляв, Кремль не нападе. Що він уже взяв, що міг. Дійшов туди, куди дозволили. Що воювати відтепер він буде зовсім інакше – й немає ніякого сенсу думати про повторення 2014-го. І цієї миті в мене дежавю. Бо щось подібне я чув і напередодні анексії. “Невигідно”. “Не наважаться”. “Світовий порядок”. Чув – і повторював. А потім були російські прапори на будівлі кримської будівлі радміну.
Війна триває, навіть якщо ви цього не хочете. Вона триває, навіть якщо ви вирішите засипати шанці. Вона залишиться поруч незалежно від того, згадує про неї ваш улюблений політик чи ні.
Від вас залежить тільки те, чи робитиме він це. Тому що йдеться про порядок денний, на який впливають виборці, заміряють соціологи й реагують політики. Від вас залежить те, як ваш фаворит оцінюватиме ризики. І якщо війни не існує для вашого кумира, то, вірогідно, для вас її теж не існує. Як не було її для мене 25 лютого 2014-го року.
І мені тепер від неї нікуди не втекти – як, утім, і вам. Війна нікуди не зникне, не розчиниться, не кане у небуття. Хоч як би ми голосували на виборах і хоч хто б очолив країну – вона все одно буде поруч. Тому що шість годин на поїзді. Або десять – на автівці.
Це зовсім поруч.
