Читаю в стрічці про Звягільського. Реально дуже знакова фігура для українського політикуму.
Так, я вірю, що він був чудовою людиною, багатьом допомагав, в тому числі допомагав бійцям АТО/ООС, і взагалі був доброю людиною.
Але проблема в тому, що він був і лишається символом відсутності в Україні власної еліти від самого початку незалежності. Бо Звягільський за всіх його плюсів — який стосунок він має до України? До українців, до нашої історії і державності, до всього. І в цьому він є взірцевим представником сформованого колись політикуму: вони всі такі — і ті, що вже давно відійшли від активної політики, і ті, що досі занурені в неї.
Ми не маємо досі нормальної держави — з тієї причини, що в Україні державу створювали саме отакі непогані загалом люди, котрі просто не вірили в Україну як державу. Їм не цікава Україна і вони не зацікавлені в ній і в її розвитку. Нічого особистого, жодного скерованого негативу — просто суто раціональне ставлення як до ресурсу.
Результат: через 30 років існування держави ми — одна з найбідніших країн Європи, одна з найкорумпованіших країн Європи і одна з країн Європи з найвищою смертністю від ковіду.
Алексей Голобуцкий
Читаю у друзів ностальгійні пости про Георгія Крючкова і Юхима Звягільського. Георгія Корнійовича я знала. Було в його фанатичній комуністичній вірі щось симпатичне. Кожен істино віруючий привертає увагу. Та й людиною він був не поганою.
Звягільського не знала особисто. Влади змінювалися, але він був завжди і впливав попри всі корупційні зашквари, втечі до Ізраїлю, повернення та навіть захоплення РФ більшої частини його виборчого округу. В 2014 році Звягільського вибрали до Верховної ради буквально 1500 виборців. У когось би такий фокус не пройшов, а в нього прокотило.
І от, попри в цілому хороше ставлення до першого, і досить таки погане до другого, — немає чого тут ностальгувати. Обидва персонажі зробили все можливе, аби завадити Україні відбутися як державі. З ідеологічних причин, чи внаслідок патологічноі зажерливості — байдуже. Це були дві гирі, що тягнули країну в морок. І таких гирь купа. В тому, що Україна не пішла шляхом Польщі чи Естонії, є велика частка їх особистої провини. Україна здобувала суб‘єктність долаючи вплив цих людей і попри їх зусилля.
І, на жаль, навіть в наймолодшому поколінні українських політиків є такі ж люди — для яких протидія Україні стала основою політичної стратегії. Тому важливо оцінити роль Крючкова і Звягільського без замилування та ідеалізації. Не варто давати молодшим політикам хибні дороговкази.
