Заява Володимира Зеленського про те, що він доручив голові свого офісу Андрію Єрмаку готувати зустріч із Володимиром Путіним пролунала лише за кілька днів після того, як сам Путін озвучив своє бачення такої зустрічі. І це може викликати щонайменше подив.
Зеленський говорить, що його не цікавить місце, його цікавить сутність переговорів із російським правителем. Але Путін визначив і суть, і місце. Місце – це Москва. Російський президент хоче, щоб глава Української держави приїхав до нього на уклін, на менше він не згоден. Навряд чи Зеленський піде на таку поїздку – і навряд чи Путін буде зустрічатися з ним десь іще, принаймні найближчим часом. І навряд чи російський президент буде розмовляти з українським до можливого російсько-американського саміту. Тому що сам Путін переконаний, що про Україну потрібно розмовляти з Байденом приблизно так, як сам Зеленський переконаний, що про Україну потрібно розмовляти з Путіним. І те, і інше не відповідає дійсності – про Україну потрібно розмовляти з українцями, інакше наша країна давно б уже була частиною Євразійського економічного союзу і ОДКБ. Але саме тому, що переговори Путіна з Байденом не приведуть ні до яких очевидних результатів щодо України, переговори Зеленського з Путіним теж навряд чи відбудуться, а якщо і відбудуться – то теж ні до чого не призведуть.
Тому що сам Путін визначив і сутність цих переговорів – ніяких розмов про Донбас до того часу, поки Зеленський не почне прямого діалогу з лідерами «ДНР» і «ЛНР».
Зеленський кличе Путіна на Донбас, а Путін презирливо відповідає в дусі російських народних казок – «поговори з моїм молодшим братом». І от уже Пушилін кличе Зеленського на лінію розмежування, усе робиться для того, щоб показати: Українська держава – це таке саме непорозуміння, як «ДНР». І в цій ситуації Зеленський доручає готувати свою зустріч з Путіним – зустріч, у якій немає ні суті, ні місця.
Навіщо? Адже політичної доцільності в цій зустрічі з погляду внутрішньої політики теж немає. Зеленський відштовхує від себе патріотичний електорат, частина якого нібито потягнулася до нього після санкцій проти Медведчука – але і не набуває проросійського, ображеного цими санкціями і патріотичною риторикою глави держави.
І з погляду зовнішньої політики доцільності в цій зустрічі теж немає – вона, навпаки, розмиває підтримку України західними державами. Адже ця підтримка базується передусім на тому, що Україна самостійно не може протистояти Росії, що для переговорів з Путіним потрібна підтримка колективного Заходу. А якщо президент України може самостійно спілкуватися з президентом Росії – то навіщо всі ці конструкції підтримки, весь цей «нормандський формат»?
І отут ми можемо перейти до другої частини пропозицій Зеленського, які пролунали практично одночасно з рішенням готувати зустріч із Путіним. Розширити «нормандський формат», запросити до участі в переговорах США, Велику Британію і Канаду, змінити Мінські угоди.
І ми знову стикаємося з прагненням виступити з ініціативами, які нічим ні для кого не закінчаться. Можна як завгодно довго говорити про розширення «нормандського формату», однак на практиці таке розширення залежить від згоди всіх учасників переговорів. І я навіть не витрачатиму часу читачів на пояснення, чому це не потрібно ані Німеччині, ані Франції. Я просто зауважу, що це точно не потрібно Росії і тому ніякого розширення «нормандського формату» ніколи не буде.
А якщо навіть і буде – то що з того? Адже суть «нормандського формату» в тому, що колективний Захід підтримує Україну в її прагненні відновити територіальну цілісність і припинити конфлікт на Донбасі, а Росія прагне цей конфлікт не просто законсервувати, а й перетворити у перманентний військовий конфлікт низької інтенсивності. І що зміниться, якщо західних учасників буде вже не двоє, а троє або п’ятеро? Зміни мають відбутися насамперед у російській позиції. А те, що робить, і те, що говорить Володимир Путін, якраз вказує на відсутність цих змін.
Чи може Володимир Зеленський цього не помічати? Швидше за все, відсутність змін у позиції Путіна його просто не цікавить. Коли ти займаєшся не політикою, а грою в політику, імітацією політики, то в тебе зовсім інші інтереси. Чи виглядає доручення організувати зустріч із Путіним продовженням тієї самої миротворчої позиції Зеленського, завдяки якій він виграв вибори президента? Виглядає. Чи може сприйматися ідея розширення «нормандського формату» як прагнення прискорити процес вирішення проблеми? Може. Чи має все це зв’язок із реальністю? Ні. І що з того? Адже реальність – вона є страшною і для самого Зеленського, і для його шанувальників. Реальність – це мати розуміння і мужність визнати, що Україна опинилася в довгостроковому конфлікті з Росією і саме її виживання як держави залежить власне від того, як вона пройде через цей конфлікт. Конфлікт, який може тривати десятиліттями, як і інші конфлікти на пострадянському просторі.
Але визнати це – значить визнати і те, що все, що відбувалося в нашій країні з 2019 року, було зустріччю безпардонної брехні з інфантильними ілюзіями. Брехня, втім, рано чи пізно зазнає поразки. А ось біда і проблеми нікуди не подінуться. І лікувати країну доведеться за допомогою правди і відмови від імітації. Але це буде вже після Зеленського.
