Пройшло 2 роки… На виборах 21 квітня 2019 року за Зеленського проголосували 73,22%, за Порошенка – 24,45%.
Що відбувається наразі? Рейтинги «ЄС» та «Слуги» зрівнялися — обидві політичні сили підтримують понад 20% українців, а Порошенко наздоганяє Зеленського. Серед тих, хто визначився і буде голосувати, «Слугу народу» готові підтримати 21,7%, «Європейську солідарність» – 21,4%, «ОПЗЖ» – 12%, ВО «Батьківщину» – 10,8%, «Силу і Честь» – 6,4%. 24,7% готові підтримати чинного главу держави, 20,6% – Порошенка. За Тимошенко ладні проголосувати 9,6%, за Бойка – 9,5%, Смєшка – 7,6%, Гройсмана – 4,4%, Мураєва – 2,9%, Ляшка – 2,7%, Разумкова – 2,5%, Медведчука – 2,2%, Кличка – 1,3%. У другому турі розрив між Порошенком і Зеленським порівняно із голосуванням у 2019 році суттєво скоротився. Зеленського готові підтримати 54,4% від тих, хто визначився і прийде голосувати, Порошенка – 45,6%.* * *
Два роки тому перемогли популізм і демократія, а Україна хитнувся в бік невизначеності. Невизначеності, яка стала основним козирем переможця. Вже якось згадував «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері і сумний кінець істоти, яка брала ті зовнішні риси, які в ньому хотіли бачити. Істота померла в страшних муках від понівеченого тіла і внутрішніх протиріч. Бо одні виборці «нового обличчя» хотіли кавун, інші — свинячий хрящик, одні — в НАТО, інші — в Росію, одні — зниження тарифів, інші — зарплат вчителям по 4000 дол. І це «обличчя» мовчки приймало ті форми, які від нього очікували наївні співгромадяни. Наївні чи дурні — не знаю. Два роки тому я проголосував за Порошенка і залишаюся вірним своєму вибору. Парадокс, але П’ятий президент став жертвою головного успіху свого життя: більшість українців залишилися в стороні від війни, так і не усвідомивши глибини прірви, на краю якої стояла країна на початку його президентства. «Порохоботи», яких напередодні виборів обіцяли «стріляти і вішати», теж нікуди не ділися. Тому що вони не кидалися, як більшість, від Яника до Садового, від Садового до Саакашвілі, від Саакашвілі до Зеленському, а залишалися послідовними прихильниками європейського курсу і української національної ідеї. На відміну від російської національної ідеї (горілка, медалі від царя та нові землі на крові), у нас це — воля, мова, своя хата у вишневому садочку і ніякого російського пана. Той, хто на тотальної брехні і за іронією загального виборчого права став президентом, продовжує красти найдорожче, що у нас є — час. Не знаю, досидить ця людина до кінця свого терміну або його «підуть» раніше. Якщо раніше — це зроблять не «порохоботи», а ті, кому він все з меншим успіхом продовжує сцяти в очі. Також не знаю, порозумнішають чи після цього умовні 73%. Які, потупцювавши на політичній труні Зеленського, підуть шукати собі нового месію. Телевізор замість мозку — це страшно.А ми? Робимо своє. «Чому корабель перемагає хвилі, хоча їх багато, а він — один? Тому що у корабля є мета, а у хвиль — немає.» © Уїнстон Черчіль.
* * *
На фото (яке ставив вже двічі — подобається ця світлина) обличчя тих, кого обіцяли «стріляти, вішати і гнати з країни». Красиві, світлі обличчя світлих людей. Такі не програють, на таких тримається країна. Переможемо.
P.S.
На другу річницю перемоги Зеленського на президентських виборах хотів би поговорити про майбутнє.
Тому що про минуле говорити нічого. Ця особа за 2 роки на посаді нічого не зробила для держави і громадян. Точніше, нічого хорошого. Бо поганого зробила достатньо.
А найкраще що він може зробити для України, найкраще що він може зробити для себе — піти. «Я устал, я ухожу» (с)
Бо ж двох років більш ніж достатньо для усвідомлення того, що все що ти натріпав в маразматичному угарі 2 роки тому — не має жодного шансу на реалізацію. Ні війну не закінчиш, просто переставши стріляти. Ні українців багатими не зробиш, просто підімявши потоки і повернувши в країну заробітчан (Беню і ко)
Бо ж двох років більш ніж достатньо для розуміння того, що ніяких перспектив ця байда не має. Ні через рік, ні через два, ні на другий термін.
Рік тому, ти на хвилі хейту до Порошенка розказував «Якщо не я, то був би він». А зараз, вже навіть це не дуже діє. Що буде на наступний рік?
Бо ж двох років більш ніж достатньо для усвідомлення того, що в результаті твоє «діяльності» страждають люди, мільйони людей: гинуть на фронті покинутими, гинуть в лікарнях і не потрапляючи до лікарень, покидають рідну країну бо епоха багатства наступає лиш для окремих персон з близького оточення, не мають шансів розвиватися і розвивати власну справу у своїй країні, не мають коштів навіть на елементарні речі щоб відчувати себе людиною.
Тому якщо ти дійсно хочеш зробити щось для своєї країни, якщо ти вважаєш себе патріотом, якщо ти прийшов не тільки для грабунку і здачі інтересів — йди.
Це найкраще що ти можеш зробити для України. І для себе.
(Думки Костянтина Єлісеева, колишнього радника Петра Порошенка, стосовно дипломатичних провалів команди Зе. Небезпечно те, що за такі факапи потім розраховуватись буде не тільки Вова і Ко, але і мільйони українців…)
Нормандський формат «одного питання»?
Останні події навколо мирних перемовин із Росією не вселяють надій на подальший прогрес. Після паризького вояжу Зеленського й перемовин на трьох (з Меркель) дива не сталося. Як не сталося його й після зустрічі політичних радників Н4 у понеділок.
.
Що знов не так?
1- Колись широкий порядок денний нормандських переговорів звузився до одного питання. Сторони витрачають дорогоцінний час і ресурс на обговорення модальностей лише «режиму тиші». Уже не йдеться ні про виведення російських окупаційних військ з окупованої частини Донбасу, ні про перспективи відновлення контролю над кордоном, ані про доступ ОБСЄ до всіх районів ОРДЛО, ані про відновлення української податкової і грошової системи.
.
2- Остаточно загубилося колись «проривне» питання про звільнення «українських заручників». Анонсований командою Зеленського ще минулого року обмін «найближчим часом» безкінечно затягнувся. Про це з Банкової сьогодні ані слова. Водночас, саме цей елемент є визначальним, і за прогресом на цьому треку традиційно читається настрій Росії йти далі.
.
3- Зависла в повітрі підтримана в усьому світі міжнародними партнерами вимога щодо негайного відведення російських військ від кордону України до місць їх постійної дислокації. Українська сторона не змогла конвертувати міжнародну підтримку в переговорний тиск на Москву.
.
4- «Кластерний» підхід подарував Росії нове дихання, якого її позбавляли перспективи «дорожньої карти». З відома або нерозуміння Києва, по суті, відбувається гібридний перезапуск прогресу в переговорах. До слова, у «дорожній карті», про існування якої нинішні керманичі нібито нічого не чули, справа дійшла до майже включення елемента про миротворців ООН для Донбасу як гарантій належної імплементації мінських домовленостей. Кластери до цього не доросли.
.
5- Російській стороні вдалося змінити течію переговорного процесу. Іншими словами, перехопити ініціативу. По суті, Кремль вирішив поставити «донбаське питання» на малий вогонь. Довести до кипіння йому не дадуть, але й охолонути також. Скоріш за все, переговорний процес балансуватиме на межі між новим блокуванням переговорів та зрежисованими сплесками активності «на замовлення Кремля». Чим ближче до саміту з Байденом, тим «цікавіше». Хай скільки б зустрічей не відбулося на майданчиках ТКГ, чи нормандських радників.
.
6- Можна сприймати як даність те, що віднині російська сторона принципово не шукатиме спільних точок дотику. В умовах підняття Росією до максимуму ставок, коли над кордонами України фактично нависли ударні російські сили, не варто очікувати на інший розвиток і «проривні», а тим більше корисні для нашої держави результати переговорів. Надто відмінні інтереси переслідують Україна та Росія. Так буде й надалі.
.
7- Своїми останніми діями й заявами з Москви (від Пєскова до Лаврова), Росія поклала карти на стіл, показавши, що єдине, що її цікавить — це швидка капітуляція України.
За цих умов, єдино вірним рішенням для Києва було б глянути «правді у вічі». З нинішньою командою в Кремлі не буде ніякого рівноправного сталого мирного договору. Уже зараз слід думати над подальшою стратегією в умовах, коли Росія буде періодично контрольовано загострювати безпекову ситуацію і блокувати переговори. Києву слід зосередитися на зближенні з ЄС та НАТО і внутрішній єдності для протидії зовнішнім викликам. Це посилить аргументи перед партнерами, яким треба нагадувати, що агресія на Донбасі й мінські переговори тривали, коли Київ і Брюссель підписували й ратифіковували Угоду про асоціацію. Коли Київ і Брюссель запускали поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС. Цим шляхом і треба йти для виходу на новий рівень амбіцій і стратегічних рішень, які змусили б Росію адаптуватися до нової геополітичної реальності.
