Адже Фокін ніколи не приховував своїх політичних поглядів, він докладно викладав їх в інтерв’ю і коментарях. Це неправда, що Фокін взявся нізвідки, що він протягом кількох десятиліть не висловлювався про те, що відбувається в країні. Висловлюватися. Його політичні погляди незмінно співпадали із позицією російського керівництва. І це ніякий не старечий маразм, як багато хто думає. І ніяка не дурість — Фокін дуже розумний і хитрий політик. Це — кланова приналежність. Колишній глава радянського Держплану так і залишився людиною, для якої столиця країни в Москві, а не в Києві. Недовге перебування на посаді українського прем’єр-міністра нічого в цьому світогляді не змінило. І, до речі, саме тому Фокін не вписався до української політичної еліти після досягнення незалежності. Він виявився недостатньо гнучким навіть на тлі численних пристосуванців, які з радянських людей перекваліфікувалися на українських патріотів і продовжують тягнути країну на дно до цього дня, виховали собі гідну зміну, що й виграла президентські і парламентські вибори 2019 року. Адже хіба це досі неясно, що це було чергове змагання Радянського Союзу з Україною. Змагання, у якому Радянський Союз тимчасово переміг. І призначення Вітольда Фокіна до ТКГ стало наслідком цієї перемоги. Просто у Володимира Зеленського та Андрія Єрмака попереду ще довге життя і вони не можуть дозволити собі зробити остаточну ставку на дохлу радянську шкапу. А Фокін — може. Тільки у цьому і відмінність. Єрмаку потрібно її чесно було б визнати. Визнати, що він розраховував на більшу гнучкість Фокіна. І прорахувався. З ким не буває! Адже практично всіх кадрові призначення Зеленського після його обрання президентом країни — це один великий кадровий прорахунок за іншим. Ну одним більше, одним менше, яка різниця?
Але, замість того, щоб визнати помилку і заявити про відставку Фокіна, Єрмак пускається у традиційні роздуми щодо тексту Мінських угод. Ці дискусії нагадують мені суперечку гострокінечників і тупокінечників з “Мандрів Гуллівера”. Росія не збирається виводити свої війська і найманців з Донбасу. Не допускає навіть можливості ліквідації так званих “народних республік”, про яких мови немає в Мінських угодах. Продовжує посилювати свій вплив не тільки на Донбасі, а й на всьому сході країни. А ми досі серйозно розмірковуємо, коли ж провести вільні вибори на окупованих територіях — до повернення контролю над кордоном або після такого повернення. Безперечно, краще після повернення контролю. Але цю вимогу можна було б поставити вже після того, як окупаційні війська покинуть українську територію, а не тоді, коли вони продовжують там перебувати і не збираються нікуди йти. А зараз українська формула проведення виборів виглядає визнанням того, що ніяких виборів не буде, але при цьому таким визнанням, яке покладає відповідальність не на Володимира Зеленського, а на Петра Порошенка. Тобто Зеленський думає виключно про те як він буде виглядати у очах свого електорату, а не про майбутнє своєї країни. Про яке протистояння агресору може йти мова при такому безглуздому підході?
Зеленський і його виборець так і не зрозуміли, навіщо взагалі потрібні були Мінські угоди. Вони потрібні були, щоб завершити гарячу фазу війни. Україна цю війну програла просто тому, що почали діяти регулярні військові частини Росії. Ті, хто сьогодні звинувачує попередню владу і голосують за Зеленського, ще вчора голосували за Януковича. У тому числі і представники нинішньої влади, і їхны родичі, як сам Зеленський неодноразово визнавав. Ці люди несуть пряму відповідальність за те, що у нас не було армії, здатній реально протистояти російським збройним силам. Добре ще, що з’явилися волонтери, добровольці, що наша армія змогла звільнити дві третини захоплених територій від диверсійних сил. Але проти регулярної армії Росії вона була безсилою. Чому не можна визнати очевидне? Чому не можна зрозуміти, що багато хто з тих, хто сьогодні проклинає попередню владу, в разі продовження наступу російських збройних сил зараз жили б у різних “народних республіках”? А, може, вони хотіли в цих “народних республіках»” жити? Може, з цим пов’язано їхнє роздратування? Так потрібно чесно про це сказати.
Ще один, на сьогодні найголовніший, сенс Мінських угод — це продовження санкцій проти Росії, про що недавно відверто сказав Дмитро Козак. Поки Росія не виконує перші пункти Мінська, санкції проти неї продовжуватимуться. Ці санкції послаблюють російську економіку і державу і створюють шанс повернутися до теми припинення війни і відновлення територіальної цілісності України після закінчення епохи Володимира Путіна. Не більше того, але і не менше.
Зараз же мова йде виключно про можливість домогтися замороженого конфлікту низької інтенсивності, який в будь-який момент може змінитися новою війною. Саме такий хід подій ми спостерігаємо сьогодні навколо Карабаху. Саме такий хід подій ми будемо спостерігати навколо Донбасу. А це означає, що головна наша задача це зміцнювати обороноздатність країни і затягувати переговори в Мінську на якомога більш тривалий термін, щоб санкції послаблювали і деморалізували наших ворогів. Це завдання на десятиліття. І Мінськ повинен їй сприяти.
Якщо ж продовжувати жити у світі Зеленського і його виборців, які вважають, що переговори в Мінську допоможуть припинити війну і відновити територіальну цілісність України, ми обов’язково дочекаємося нової військової поразки, нових територіальних захоплень і нових мінських переговорів. На яких мова вже буде йти не тільки про звільнення Донецька та Луганська, а й про звільнення Харкова або Одеси. Зрозуміло після того, як завершиться епоха Володимира Путіна.
Фокін — це вони! http://dlvr.it/RhjKSC
