Олекса Моцно Лютий:
Свіжий лютий капець від Зе. ПрезЕдент країни дзвонить х..лу країни-агресора аби «обсудіть с нім» «внутрєнній, с.ка, крізіс». Гідність — це слово відсутнє у словнику Моніки, як і взагалі у житті слуг. Він — справжнє втілення всіх г-но-якостей всіх своїх виборців.
Юрій Гудименко:
Так и представляю себе, как Черчилль обговаривает с Гитлером изменения в британское законодательство. Или Рейган обсуждает с Брежневым изменения в конституцию США.
На самом деле нет, не представляю.
Карл Волох:
Нинішня ситуація виходить далеко за межі чергової спроби перемир’я. Щоб зайти так далеко в заходах «встановлення довіри», аби роззброїти власних солдат перед лицем абсолютно безпринципного і підступного ворога, потрібно мати серйозні підстави для такої довіри.
Та поведінка окупантів у останні тижні, як і риторика самого Путіна, викладена в повідомленні про вчорашню розмову президентів, не змінилися ані на йоту. Вони, якраз, стовідсотково доводять, що Путін і його маріонетки від досягнення поставлених завдань не відмовилися і не збираються відмовлятися.
Юрий Бутусов:
Чем это закончится? Да очередной спрятанной войной. Забрали с фронта боевую часть с уникальной мотивацией — «Азов», забрали снайперов, отрезали полностью выдачу боеприпасов. Запретят воевать, но потом все равно война продолжится, и придется возвращать мало-помалу на фронт все, что забрали. Потому что все равно две стороны разделяет только оружие. Все равно надо защищать свою землю — иначе зачем держать в окопах армию, сажайте полицию. Все равно перемирие очередное будет снова нарушено и надо будет по-новой давать отпор.
Роман Доник:
Вносят в списки запретов все, что российские наемники просят. Ладно, переживем и эту авантюру. Просто помните, что армии сейчас, тяжелее, чем когда-либо. А только она защищает наши дома от русского мира.
Павло Клімкін:
Припинення вогню з боку РФ — це військове та політичне дзюдо. Спочатку ескалація, потім використання припинення для звинувачень України у порушеннях та тиску щодо свого бачення мінських домовленостей. Триматиметься тільки до моменту, поки це вигідно Росії.
Валерій Прозапас:
Бійця «Азова» бьють по голові, він впадає в кому і помирає — вбивцю відпускають під 40 тисяч застави.
А наприклад по «справі Шеремета», без жодного доказу звинувачують двох військових та лікаря — і тримають їх в клітках.
Приорітети акціонерів цієї влади та її обслуги як на долоні.
Herman Aksom:
Скільки ж Зелений вже вбив за цей рік наших військових… Вбив цинічно і жорстоко. Вже має своє персональне кладовище, де кожна могила, кожен пагорб — це наслідок його політики. Владімір-миротворець. Просто перестав стріляти. Цим кладовищем вже вимощена його дорога в пекло.
Вахтанг Кипиани:
Нічого не пишу про поточну політику, бо що не почну писати — закінчується поганими побажаннями зеленим мерзотникам. Одна мрія, щоб він не втік.
Я маю перед вами вибачитися. В 2009 році, спостерігаючи за перебігом газової війни Росії з Україною, за тим, як як Путін відключив газ і нам, і Європі, а західні союзники кинули нас напризволяще, лицемірно заявляючи про необхідність переходу на «ринкові ціни» (де-факто, це означало підтримку Путіна), я став на бік Тимошенко. Не тому, що мені подобалася її позиція, а тому, що вважав: у неї не було виходу, крім прийняти під тиском путінсько-меркелівський шантаж.
Так, за останні роки я не раз чув про отриманий нею тоді ж відкат, про домовленість щодо підтримки її Кремлем на виборах і фінансування президентської кампанії через купівлю за неринковою ціною на російські гроші частини ІСД. Та все ж, вважав ці обставини другорядними. Головною вважав примус, а не власну вигоду.
Поки сьогодні не прочитав у Вітренка одну цифру: 52 мільярди доларів за 2009-2019 рік. Саме таку цифру збитків України вивели аналітики Нафтогазу на підставі прийнятих у Стокгольмі рішень і схвалених там ринкових механізмів. Саме стільки ми втратили за рахунок завищеної ціни на газ і заниженої ціни на транзит. А це 3,5 відсотків річного росту ВВП протягом 10 років! І цифра ця не враховує десятки мільярдів від «бери або плати», котрі нам вдалося у газочекістів відбити.
Іншими словами, саме там і саме тоді Тимошенко кинула країну в ту економічну прірву, з якої ми ще досі не можемо вибратися. І ніяких виправдань цей злочин проти свого народу мати не може (принаймні, в сенсі політичної відповідальності).
Ну, і останнє. Тимошенко вважалася політиком «помаранчевим» і проєвропейським, до яких Путін за визначенням не міг мати симпатії й співчуття. Але після неї прийшов цілком совковий і проросійський Янукович, котрий разом із Азаровим хіба що на колінах у Кремлі не стояли, аби їм ціни скоригували. Навіть перебування військової бази погодили — але й тут нічого подібного до ринкових умов не отримали. Мета була викачати з України максимум грошей, знекровити її, поставити в повну залежність — економічну й політичну — від Росії. І це було задовго до 14 року, коли Путін на цей план поставив все.
А Янелох із ним про мир-дружбу-жвачку домовляється
