Траса Київ-Львів. Зупиняємося на заправці. Позаду під’їжджає автобус. З нього гамірливо радісно висипають дітлахи. Спортивні шорти, всі в однакових жовтих кепках. На кепках логотип спортивного клубу. Хто стає в чергу в туалет, хто в чергу на касу. Щебечуть між собою українською.
— Звідки ви такі гарні? – питаю.
— З Карпат!
— Додому повертаєтеся?
— Ага!
Називають відоме містечко під Києвом.
— О, — кажу, — ми їдемо в одному напрямку. Я теж у той бік, у Київ. Бачу, поїздка вам сподобалася?
— Так! – гукають навперебій і ну розповідати, як проводили час.
— Які ви молодці! – радію з ними.
Поруч у черзі стоїть жіночка. Повертається.
— Да, ані у нас такіє. Всє бальшіє маладци. Правда, дєті?
Неабияк дивуюся.
— А що це діти у вас українською розмовляють, а ви з ними російською?
— А что такова? Єслі я па-рускі разгаваріваю, ета нє азначаєт, что я хуже ілі лучше. Я такая как єсть. І ваабщє, я нє трєнєр, я радітельніца.
— Та будьте собі якою хочете, — відповідаю. – Але дітей зросійщувати не варто, тим більше що вони он які гарненькі українчики.
— Ой, прєкратітє, ета всьо палітіка. Какая разніца на каком язикє ані будут разгаварівать.
— Як це, яка різниця?! З нами воюють, а вам все какая разніца?– паленію я. Ну де ці тварі тільки множаться, які смердять ще й при дітях і отруюють своїм смородом українських дітей.
Какая разніца ніяк не вгамується:
— Там такіє же люді как і ми. Ета всьо палітікі нас раз’єдіняют…
Поруч з черги гаркає чоловічий голос.
— Що ви мелете?
Чоловік грізно дивиться на какую разніцу.
— Вони нам руки обрубували за нашу мову, за наші тризуби. Вони нам серця виривали. Коли вже до вас дійде, що мова – це вирішальне!
Какая разніца відвертається, продовжуючи огризатися під ніс.
Розраховуюся на касі, виходжу. Руки тремтять. Навколо щебечуть українські дітки. Серед них їде сепарська тварина, яка їм розповідає, що мова не має значення. Воно ще ж буде їхати далі з дітьми і промивати їм мозок.
Дорогі тренери! Ви великі молодці. Ви робите дітей щасливими. Здається, ви не можете виховати батьків, АЛЕ, як не дивно, можете. Вам допоможе одне правило. Не соромтеся оголошувати, утверджувати, вимагати, висувати умову: усі наступні рази, усі ваші поїздки, спортивні збори чи інші заходи з батьками – мають УКРАЇНОМОВНИЙ СТАН. Це правило автоматично знімає антиукраїнські розмови. Усі в присутності дітей повинні розмовляти українською. КРАПКА. Це УКРАЇНА. Діти УКРАЇНСЬКІ. Вони повинні зростати УКРАЇНЦЯМИ. Коли діти виростуть УКРАЇНЦЯМИ, тоді ніхто, як оця мамаша, не буде кликати путіна з його війною на НАШУ землю і розповідати про какіх разніц.
Не називаю місто й клуб. Не хочу накликати на них якісь карантинні покарання. Якщо прочитають, вони себе впізнають.
