Років так за десять підійде до мене на Ринку мале ромченя і скаже:
– Дядя, купи мені шаурму.
– Іди в тата проси, – буркну я.
– А нема у мене тата, – скаже воно ображено і копне мене в ногу або плюне в пиво. Або одне й друге.
– Ах ти ж! – визвірюся я.
А тут із-за рогу уже два дорослих ромчика:
– Ти чо Зєлєнского обіжаєш? Щас Вєнєпіхтову покличем. Вона у нас в таборі за базар отвічає.
Дивлюся – а вже пливе Вєнєпіхтова в строкатій сукні і кричить:
– Ай, ромале! Ай, чавале! Падхаді, дарагой – пагадаю! Всю правду раскажу. Ей, красавіца! – гукає вона до Амфітрити. – Канчай с дєльфіном ізвращацца! Ручку давай! Нє хочеш? Как хочєш – женіха нє узнаєш, жизнь іспортіш…
А біля неї Портянкін скаче на милицях і співає:
– Ех, жизнь мая – партянка! Да ну єйо в болото!
А це хто? Ой, та то ж Дубіна і Бомжанскій. Перший фокуси з наперстками показує, а другий підкидає гирі і ловить їх головою. Біля них і Бєня без одної ноги – вдає сліпого кота. Проводирем у нього Юля – облізла лисиця. Жалібно так завиває:
– Падайтє, богараді… у мєня чулкі парвалісь…
А поки ця братія людей відволікає, Влашьчєнко з Мосійсучкою гаманці тирять. Оля Шмахлюк на атасі стоїть.
А народ ґави ловить. Ніхто нічого не помічає.
Та шо ж таке! Тут я зриваюся і кричу:
– Люди! Розплющте очі! Нас грабують!
І враз увесь той табір перетворюються на малесеньких щуриків і розбігається по смітниках.
А я прокидаюся.
Отаке, бува, насниться, як начитаєшся новин. Тюху!
У день Батька випустили тізер до нового голлівудського фільму «Похмілля в Закарпатті».
Кажуть, омріяного Оскара щонайменше отримають продюсер і сценарист.
Хто продюсер, а хто сценарист — в 95 кварталі обіцяють повідомити напередодні нагородження золотими статуетками…
