Я хочу ще раз обговорити український вимір Другої світової війни. Тільки не буду зупинятися на тому, про що звично кажуть з цього приводу: про українські втрати та участь українців у воєнних формуваннях по обох лініях фронту, про колаборацію і спротив, а окремо про роль українського націоналістичного підпілля.
Ці теми безумовно заслуговують на увагу. Однак я не буду їх зачіпати з одної причини: зосереджуючися над цими темами, ми, як дерева за лісом, не бачимо більш загальних і на мою думку, важливіших, речей. Колись Редьярда Кіплінга писав про своїх співвітчизників: «What do they know of England who only England know?». Подібно, що ми можемо знати про Україну у другій світовій війні, якщо ми знаємо лише про Україну?
Якщо підсумувати дослідження останніх років, у яких мова йде не так про Україну, а про глобальний контекст, то відповідь буде проста, хоча й не зовсім очевидна: український вимір у другій світовій війні був набагато важливішим, аніж ми собі уявляємо.
Цей висновок не є новим. Наведу тут цитату з репортажу відомого американського журналіста Едварда Сноу. У 1945 р. він відвідав Україну. Побачивши масштаб українських втрат і руйнувавнь, він написав «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було перш за все українською війною».
Цю тезу недавно повторив професор Тімоті Снайдер у своєму виступі 2017 р. у Бундестаґу: «Україна була головною метою війни». Такий висновок випливає з його двох книжок «Кроваві землі» та «Чорна земля». У цих книжках він показав центральність території між Берліном і Москвою для вирішення долі Європи. Й у серці цих кровавих земель була Україна. Зокрема, з українським фактором він пов′язує ґенезу Голокосту.
Снайдер почав свою оповідь з українського голоду 1932-1933 року. На мою думку, оповідь треба починати з ранішого часу. Бо Голодомор був далеким відгоміном того, що сталося у Східній Європі 15-20 років перед ним – під час першої світової війни і революції 1917 року. Словами британського історика Домініка Лівена, «більш аніж за що не інше, результат [першої світової] війни залежав від долі України».
Були щонайменше дві причини, які ставили Україну у центр обидвох воєн. Перша пов′язана з їхнім характером. Обидві війни були тотальними війнами, з використання зброї масового винищення. Це вимагало максимальної мобілізації природніх та людських ресурсів. А Україна була щедрим ресурсним джерелом. До цих стратегічно важливих ресурсів належали донбаське вугілля, катеринославська сталь, бориславська нафта – а понад усе, український хліб та народонаселення України як гарматне м′ясо. Все це перетворювало українське питання в одне з центральних питань як першої, так і другої світової війни.
Цю центральність можна проілюструвати багатьма цитатами, починаючи з відомого листа Гітлера до Мусоліні напередодні вторгнення у СРСР, де він говорить напряму про те, що його шанси на перемогу залежатимуть від контролю над українськими ресурсами – і до донесень радянських чиновників, які дбали, щоб «живильний сік з України» плинув до Москви. Зворотною стороною була тактика випаленої землі, виморення голодом, і, як твердить Снайдер, Голокост, на його думку, ідея винищення євреїв була безпосередньо пов’язана з боротьбою за український чорнозем.
Друга причина була геополітичною. Як писав німецький публіцист Поль Рорбах ще перед першою світовою війною, «хто має ключі до Києва, контролює Росією». Перша світова війна не принесла розв′язки українського питання. Навпаки, українське питання стало найбільшим невирішеним національним питанням в Європі. Українці опинилися у складі зразу чотирьох держав – СРСР, Польщі, Чехословаччини і Румунії, а напередодні війни до них додалася ще й Угорщина. Тому українське питання після 1914 відігравало ту саму роль, що польське питання першою світовою війною: від його вирішення залежала доля і виживання зразу декількох держав. Тому в українське питання грали усі без винятку: і Москва, і Берлін, і Варшава, і Прага, і Будапешт, тільки що з різною мірою успіху.
Я знаю щонайменше трьох авторів, й українців, і неукраїнців. які у різний спосіб повторюють одну й ту саму тезу: Гітлер напевно виграв би війну, якби в Києві вивісив не свастику, а український тризуб. Але тоді, додам від себе, він не був би Гітлером. Однак факт залишається фактом: у розігруванні української карти Сталін виявися набагато вправнішим за Гітлера. Сталін і Гітлер могли змагатися між собою, хто більше винищить населення на кровавих землях між Москвою і Берліном. Однак, на відміну від Гітлера, Сталін окрім кнута мав ще й пряник. Цим пряником було визнання українців як нації, чи принаймні видимість цього визнання. Звідси його рішення при кінці війни створити українські міністерства оборони та зовнішніх справ та надати Українській СРСР статусу держави-засновниці ООН.
Вправна гра українською картою звісно не була єдиним а тим більше головним фактором перемоги СРСР. Але вона була одним з важливих факторів. І цей фактор не варто ігнорувати. Треба виразно сказати, що обєктивно, особливо під кінець війни, інтереси українців співпадали зі Сталіним, а не Гітлером. У кожному разі, Сталін «закрив українське питання», як рибу у консервній банці. Він зняв його з повістки великої політики і перетворив у внутрішнє питання СРСР. Але це не було остаточне вирішення: ні одне питання не можна вирішити остаточно. Дальший розвиток подій пішов не за сталінським сценарієм. Об’єднання усіх українських земель, включно з Західною Україною, перетворило Радянську Україну із фортеці СРСР в його ахілесову пяту. Це кожен раз виявлялося під час лібералізації радянського режиму, чи то під час хрущовської «відлиги» чи то горбачовської «перебудови» – а у 1991 році український рефорендум забив останній цвях у домовину СРСР. У тому відношенні, анексію Західної України, як і країн Балтії, вважають одною з найбільших помилок Сталіна.
Підсумовуючи: Україна народилася у вогні війни та революції – а тому має родові травми революційного і воєнного насильства. Одною з таких травм є війна пам′ятей. Що важливо зрозуміти у контексті нашої розповіді: ця війна не є результатом лише внутрішніх обставин. Вона ще є результат глобальних процесів, коли розділена Україна опинилася, користаючи з метафори Джозефа Конрада, у «серці темряви». Не має жодної радості опинитися у цій ситуації.
Якщо ми можемо витягнути уроки з цієї історії, то один з них мав би бути таким: Україна мусить з усіх сил старатися вийти з зони геополітичного пограниччя.
До цієї мети можна йти двома стежками. Перша: посилювати і зміцнювати роль України як суб′єкта, а не об′єкта історії. Це досягається радикальними реформами – тим домашнім завданням, на виконання якого Україна, на жаль, ніяк не спроможеться. Інша стежка: це вступ України у простір, де війни є неможливими. Таким простором не може бути Росія. Вона постійно провокує воєнні конфлікти від Абхазії й Чечні й аж до Криму і Придністров′я. Таким простором є Європейський Союз. ЄС заслуговує на критику з багатьох причин. Але є щонайменше одна, за яку він заслуговує на похвалу: у сучасній Європі не можливо уявити собі війну Франції і Німеччині навколо Ельзасу і Лотарінгії – подібну до тої, що Росія й Україна ведуть війни навколо Донбасу. У тому відношенні євроінтеґрація – це не лише спосіб на розв′язання політичних й економічних питань. Ще є спосіб на подолання історичної травми, чого ми, українці, так сильно потребуємо.
