Війна зайде у ваш дім із вашим президентом, який не лох

Мала довгу розмову із однією волотнеркою. Не буду тегати, просто переповім тезово.

Ми всі, хто у чотирнадцятому обрав для себе роль учасника, а не спостерігача, живемо війною, ось уже шостий рік. І війна, зона, АТО займає у нашому серці величезне місце. Фактично, тема війни присутня у всьому, що ми робимо. Це як хмара, яка завжди є, завжди висить у нашій свідомості. Ми плануємо майбутнє з урахуванням війни, великої або локальної. Ми розраховуємо свої витрати з оглядну на війну. Ми думаємо, де вчити дітей, пам’ятаючи про можливі воєнні дії. Ми лікуємо зуби, щоб у разі чого не відволікатися на стоматолога.

Якщо дивитися на карту України очима «пересічного українця», то «окремі райони Донецької і Луганської області» — це мізер, макова зернина. Якщо дивитися нашими очима, то це чорна діра, континент, який заступає собою Україну.

Що зараз робить Зеленський і його команда? Створює паралельну медіа-реальність. Це реальність не для нас, а для решти населення, реальність для його цільового виборця. І у цій реальності теж з’явилася війна. Війна прилизана, зі спец-ефектами, із драматичними кіношними кадрами і Зеленським у головній ролі, але більшість українців вперше побачили Золоте саме у промо-фільмі Зеленського.
Є якась іронія у тому, що ми п’ять років кричали як у колодязь, надриваючись – люди, дивіться, війна! А нас ніхто не чув, крім мізерного загону таких самих як ми, притрушених. Нас виявилося достатньо, щоб ціною неймовірних зусиль, підірваного здоров’я, ціною всіх сімейних і кредитних заощаджень зупинити війну, щоб мобілізувати якусь лінію оборони. І нас було занадто мало, щоб війна стала персональною і особистою справою для кожної родини в Україні.

У нас були свої фільми, були «Кіборги» і «Іловайськ», у нас були свої книги, але цього мало, критично мало.

І от на сцену виходить клоун зі своєю командою. Бере медіа ресурс, бере професійні камери, бере телеканал із найбільшим рейтингом – і вуаля. «Нє, ну надо шото решать», — зачухався зе-виборець. Дійсно, якась нездорова хрінь відбувається. Стріляють… Хто там стріляє, для чого? Припиніть негайно, у його світі немає місця стрілянині.
Саме тому народилося хрестоматійне «надо перестать стрелять».
І знаєте що? Переставайте.

Війна не зайшла у ваш дім з десятьма тисячами убитих. Війна не зайшла у ваш дім із Порошенком, який жив і бився у режимі «день за п’ять», старіючи на очах. Війна не зайшла із вдовами, сиротами, із сітками, які плелися у вас під носом, із кавалькадою швидких у шпиталь, із волонтерами, які тягли зі свого дому все до останнього гвіздка. А ви… Що ви? Максимум могли двері у під’їзді притримати, щоб нам було зручніше коробки носити.

То тепер війна зайде у ваш дім із вашим президентом, який не лох. Спочатку зайде новими цінами і новими платіжками. Потім зайде гопниками, які обнесуть сусідську квартиру. Зайде парочкою типів, які стопнуть вашу машину на трасі і далі поїдуть у машині, а ви підете пішки. Зайде віджимом бізнесу і майна, зайде побоями за кожне криве слово, зайде комендантською годиною, яку введуть для вашої ж безпеки.

Нас іноді запитують – де ми будемо брати ресурси, хто стане після нас, коли ми, перша хвиля, знекровимо? Так я вам скажу, де. Ми візьмемо ресурси і людей серед цих 73%, коли ви наїстеся повною ложкою, так що аж носом юшка піде. Ми мобілізуємо ваш транспорт, ваших чоловіків і жінок.

Ми виграємо цю війну з вашою посильною допомогою.

Саме про це сьогодні шепотілися дві відьми на темних алеях військового шпиталю, обійнявшись головою до голови.

Тамара Горіха Зерня

P.S.

Те що потрібно говорити. Від того, хто має право говорити.

До цього варто було б прислухатися. Це варто було б осмислити. З цього варто було б зробити висновки.
Можливо це утримало б від багатьох фатальних речей. І допомогло б знайти виходи з багатьох ситуацій.

Але вони не слухають.
Вони кричать «ганьба!»

«Бо не відають, що творять …»
Або відають.

Яна Зінкевич — ми з тобою.

Гліб Бабіч