А я якось переживу. Та й кожен з нас.
Завтра буде новий день, нові сили, і новий настрій.
Сьогодні вранці в нашій області стався теракт.
В одному з харківських селищ працював ринок, люди відкривали крамниці та приймали м’ясо на продаж, від постачальника. Російська ракета влучила прямо по ринку, зробивши величезну вирву. В цій вирві поранено за офіційними даними 7 людей, жінка-власниця магазину загинула. Поранена її 10-річна онука. Ще одна дівчинка 13 років отримала поранення в шию, біля сонної артерії. Її швидка помчала на операцію в Харків.
Так сталося історично, що хтось мусить жити на сході України. Тут нас кілька мільйонів. Так сталося, що у когось тут домівки, поховані батьки, діти в школах (які, звісно, зараз зачинені або зруйновані). Так сталося, що саме тут величезний кордон з Росією. І, нарешті, так сталося, що саме Росія, а не Польща, Білорусь (до повномасштабного нападу), Румунія, Молдова, — втручалася багато-багато років в наше тут існування.
Так сталося, що сюди росіянам ближче втручатися. Сюди їх ракетам ближче летіти. Коли арестовичі й подоляки розповідають про дві-три атаки, на які у росіян ще вистачить калібрів — то це не про схід країни мова. Бо позавчора над моїм будинком пролетіло кілька ракет. Позавчора лікарі не змогли врятувати поранену людину, яка померла. А сьогодні — ось цей теракт. Не кажу вже про те, що кількість повітряних тривог в моїй Харківській області зашкалює. А на Донбасі вони не припиняються весь останній рік. А Херсонщина в окупації. Запорізька область в окупації. Тому що Росії СЮДИ ЗРУЧНІШЕ ТА БЛИЖЧЕ.
Ще раз: ближче та зручніше.
Це для фаріон, у якої часу втекти закордон при нагоді набагато більше, ніж в мене. До Тернополя я в лютому їхала 5 (!) днів з Харкова. І я через цю тему дуже зла та ображена. Сюди би цю фаріон, на кордон з Росією. До якого мені особисто лише 40 км. А ракети С-300 повністю покривають всю мою область. І життя наше тут було спотворене ще з часів СРСР, бо ми — на кордоні з убивцями, чорт забирай. Ми, а не фаріон. Я, мої батьки, мої діти. Тут захоронені мої дідусі й бабусі. Тут нам доводилося обирати дитсадки й школи, подальше навчання й роботу — обирати з того, що є. З того, яке створилося внаслідок втручання Росії в наш устрій. Внаслідок виморення голодомором саме наших східних територій. Тут ближче — тому тут вимерло більше. Хліба у нас не було, Європи поряд не було, школи російською, телебачення монополізоване російською пропагандою. Інтернет з’явився самі пам’ятаєте, коли. Товари у нас скоріше китайські, а не польські — з них все починалось. Родини змішані з росіянами, а не поляками. Повномасштабне вторгнення 24-го зустріли МИ, вмирали МИ тисячами — я про цивільних зокрема. Бо віддаю шану всім бійцям, які приїхали з різних куточків України на цьому сході воювати. Якби напала Польща, то східняки воювали би там, і захищали би Львів. Сьогодні в армії є представники ВСІХ областей. ВСІХ.
Але бити в дитсадочках треба саме наших дітей, як вважають хворі на голову тітки.
Я живу й боюся стати такою, як фаріон. Я боюся почати мислити, як фаріон. Боюся з’їдати себе зсередини, як фаріон. Хоча я теж знаю, що таке ненависть — вона у мене до наших східних сусідів. До них, а не до власного населення. Яким би воно не було — ми всі повинні розуміти наслідки окупації радянщиною. Когось ця окупація вдарила набагато сильніше. Ці вдарені, вбиті, спотворені — ми, східняки. Змушені не тільки жити, але й попросту виживати на цьому кордоні. Зберігаючи хоча би той висміяний фаріоншами суржик — а Харківщина ВСЯ розмовляє лагідним українським суржиком. Це як доказ того, як ми тут чіплялися за Україну всі роки нашої історії, як було важко зберегти своє, коли до тебе їдуть і їдуть росіяни.
Вірогідність того, що я загину швидше, ніж фаріон — величезна. Бо С-300 долітають, повторюю.
Чому я не юрист у правовій державі? Бо засудила би.
P.s. Задля запобігання перекручування сенсу мого допису — моя величезна шана людям, які живуть на нашому заході. Величезна подяка кожному, кого зустріла особисто. Це люди величезної доброти та розуміння.
Просто в кожному регіоні не без потвор.