Найстрашніше в цій війні — не лише те, що московський ворог прийшов убивати, нищити й стирати Україну з мапи. Найстрашніше те, що значну частину цієї трагедії можна було зустріти інакше: сильніше, організованіше, жорсткіше, з державою, яка з 2014 року мала б жити не ілюзією миру, а логікою майбутньої великої війни.
Україна мала роки, щоб перетворитися на фортецю. Мала час створити потужну армію резерву, розгорнути виробництво ракет, дронів, артилерії, боєприпасів, збудувати оборонні рубежі, очистити державний апарат від агентури, підготувати суспільство до довгої боротьби, зробити війну не справою героїв-добровольців і виснажених бригад, а справою всієї державної машини. Але замість цього країну роками заколисували словами про “мир”, “діалог”, “переговори”, “розведення”, “непровокування”, “економіку замість армії” — і цими словами гасили інстинкт самозбереження нації.
Держава під керівництвом негідників втратила не абстрактні “можливості”. Вона втратила людей. Живих, сильних, розумних, молодих, потрібних Україні людей, які могли б будувати, народжувати, створювати, командувати, винаходити, лікувати, вчити, засновувати підприємства, писати книжки, піднімати села й міста. Вона втратила покоління, яке частково згоріло там, де мала працювати не лише мужність солдата, а й холодна, завчасна, безжальна державна підготовка до війни.
Бо коли держава не готується до неминучої битви, вона не уникає війни. Вона просто переносить ціну своєї слабкості на плечі солдата.
Якби Україна після 2014 року не вдавала, що війна — це десь далеко на сході, якби не торгувала ілюзіями, якби не дозволяла московському впливу жити в медіа, церкві, судах, політиці, бізнесі й силових структурах, якби весь державний організм було включено в боротьбу з імперією, ми могли б зустріти 2022 рік зовсім іншою країною. Не розгубленою, не напівроззброєною, не залежною від чужої доброї волі, не змушеною просити кожен снаряд як милостиню, а державою, здатною бити ворога системно, глибоко й на випередження.
Ми могли б мати не тільки героїзм. Ми могли б мати силу.
І тоді питання повернення територій військовим шляхом не виглядало б як надлюдський подвиг ціною страшних втрат, а як продовження логічної стратегії держави, яка давно зрозуміла: з Москвою не домовляються про життя — її зупиняють, розбивають і відкидають.
Але найбільший злочин цих політичних банкрутів у тому, що вони роками привчали українців жити без державного інстинкту. Вони змушували народ, який воює століттями, соромитися сили. Вони називали тверезість “радикалізмом”, називали готовність до війни “ескалацією”, називали національну мобілізацію “небезпечним популізмом”. І коли ворог прийшов у повний зріст, виявилося, що націю знову рятують не ті, хто мав би керувати державою, а ті, кого держава десятиліттями не чула.
Ціна цієї сліпоти — кладовища. Ціна цієї боягузливої політики — зруйновані міста. Ціна цих ілюзій — діти без батьків, матері без синів, країна без тисяч найкращих.
Тому сьогодні треба говорити прямо: Україна не має права більше бути державою, яка реагує після катастрофи. Україна має стати державою, яка готується, б’є, чистить, будує, карає і не просить дозволу на власне виживання.
Московський (і не тільки) ворог розуміє тільки силу.
А українська держава або стане зброєю української нації, або знову змусить українців платити кров’ю за чужу слабкість.
Щоб деокупувати українську землю- треба деокупувати українську державу від неукраїнської влади, боротися одному народу без включення державу у війну неможливо довго.