Вибір Орди: «прінуждєніє к любві»

Вже місяць у Мінську десятки тисяч білорусів вкотре демонструють своє бажання «нє биць скотам» (с) і небажання далі терпіти диктатуру.

Тим часом диктатор всіляко намагається вислужитись перед Кремлем, щоб забезпечити собі «ярлик на княжіння» — точно так само, як повелося з часів, коли Орда ще називалася Золотою, а не нафтогазовою. Ярлик вже видано, кремлівський (па)хан визнав «демократичні вибори», на яких «переміг» Лукашенко, а бійці Росгвардії ще не беруть участь у придушенні білоруського повстання, але вже стоять напоготові.

Такий вибір Орди може спершу здатися дивним. Адже лідери білоруської опозиції не декларують жодних намірів змінювати геополітичну орієнтацію, і навіть «соромляться» відповідати на надокучливе українське питання «Чий Крим?». Москва мала можливість розіграти в Білорусі «вірменський варіант» — допомогти мирно посунути Лукашенка (про що Кремль наївно просила єдина білоруська нобеліантка Світлана Алексієвич), і на абсолютно вільних виборах практично з гарантією поставити нового проросійського президента. Цей президент був би визнаний світом, і міг би бути для РФ набагато корисніший, аніж маразматичний «бацка» з його абсурдно-кумедними «радіоперехопленнями розмов Варшави з Берліном». Та й сама роль посередника у процесі демократичної трансформації влади дала б Кремлю чимало бонусів, та допомогла агентам РФ на Заході боротись за пом’якшення санкцій – тоді як зроблений Путіним вибір навпаки цю боротьбу «колективного Шрьодера» помітно ускладнює.

То що, Кремль зробив помилку? З точки зору короткочасової тактики – так. Але насправді Орда не помилилась, Орда зробила єдиний логічний для неї вибір, стратегічно цілком вірний – звісно, з огляду на ординські цілі. І справа зараз не в тому, що Путін злякався прецеденту, і що повстання у Мінську аж надто добре перегукуються із протестами у Хабаровську. Цей фактор також має місце, але головне інше. Орда насправді знає те, чого не розуміють випадкові лідери білоруських протестів: будь-який рух проти диктатури, за права та свободи громадян (власне, за те щоб замість рабів та «підданих» стати Громадянами) рано чи пізно закінчується поворотом до Західної Цивілізації. І прощанням із «Третім Римом», який за самою своєю суттю був, є і завжди буде деспотією.

Орда знає це з часів Івана Грозного, який зумів спинити рух Новгорода та Пскова до Заходу лише шляхом тотального геноциду тамтешнього населення – слов’янського, православного, але «зараженого» західними уявленнями про самоврядування та верховенство права. З часів князя Курбського, який «отложился под Літву», також обравши права та свободи. Століттями будь-яке послаблення тиранії призводило до того, що народи Імперії Зла замислювались над тим, хто та по якому праву чинить їм суд та розправу – і раніше чи пізніше приходили до вибору між «загниваючим Заходом» з його цивілізаційними цінностями, базованими ще на римському праві та століттями вдосконалюваними в бік все більших гарантій прав та свобод особистості та громади, та «свєтом с Вастока». І вибір цей завжди виявлявся однозначним – «западний соблазн» виявлявся сильнішим за тріаду «православіє – самодєржавіє – народность».

Орда знає, що їй нічим привертати до себе. Любити Орду можна лише тоді, коли ти позбавлений будь-якого іншого вибору Крім культу «сакрального Великого Минулого» (який при Пуйлі остаточно виродився у гротескне «побєдобєсіє»), Орді нема чого запропонувати ні в теперішньому часі, ні тим більше стосовно майбутнього. Тому, на відміну від наївних білоруських опозиціонерів, які слухають «Ехо Москви» та досі вірять що можна і стати демократією, і одночасно лишитись частиною «Руцкоміра», ідеологи Кремля добре усвідомлюють неможливість цього. Москва знає, що як тільки Білорусь стане бодай трохи демократичною, з білорусів дуже швидко спаде «закляття» приналежності до «Руцкоміра», в них з’явиться вибір – і цей вибір точно буде не на користь Орди. Достатньо просто дозволити вільні медіа та вільну суспільну дискусію – і за якийсь час почнеться відродження національної пам’яті, мови, культури. Білоруси замисляться над вибором між Ордою та Великим Князівством Литовським, в якому пройшла найславніша європейська частина їхньої історії, як основою своєї модерної ідентичності. І Орда не сумнівається, що шансів у цій конкуренції вона не має – бароковий Вільнюс та ракети Ілона Маска приваблять білорусів значно сильніше, ніж цибулеві куполи Москви та якутські скульптури із коров’ячого посліду. Це займе не один і не два роки, після чверті століття московської медіа-диктатури, помноженої на тиранію лукашенківського режиму, для повернення в цивілізований світ має змінитись покоління – але кінцевий вислід процесу очевидний, і Кремль не має щодо цього ілюзій.

Саме тому Мінськ сьогодні перегороджений колючим дротом, а Кремль всіляко підкреслює свою підтримку напівбожевільного диктатора – бо лише повна відсутність вибору та свобод може далі тривалий час тримати білорусів у лабетах «Руцкоміра». «Руцкомір» руками Лукашенка здійснює операцію з «прінуждєнія к любві» — бо без примусу Орду неможливо любити, і вона сама усвідомлює свою огидність та непривабливість.

Це поки що не усвідомлюють більшість білорусів, так само це не хочуть зрозуміти прихильники «міра – дружби – жвачкі» у нас – але чудово усвідомлюють у Орді. І саме тому попри загальнодемократичну риторику та підкреслену лояльність до РФ, білоруський протестний рух інстинктивно підняв над собою саме національний білоруський біло-червоно-білий прапор. Приспана нація прокидається, зпросоння згадує себе, справжню – і цей процес неминуче приведе її від Орди до Європи.