Чотири роки тому наші героїчні Збройні Сили України вибили ворога з Мощуна і цим поставили крапку в його зазіханнях на нашу столицю.
Але давайте проаналізуємо причини того, чому 4 роки тому ворог уже за пару годин стояв у приміській забудові Києва.
Сьогодні не про Зеленського і попередження ЦРУ — цій темі вже присвячено багато уваги. Сьогодні розберемо більш глибші причини — історичні і географічні.
На карті вторгнення на Київщину (1-й скріншот) добре видно, що вусата нікчема з Білорусі пропустила своєю територією на Україну найнебезпечніше угрупування ворога. Фактично цей тарган розписався, що території Білорусі не існує.
Історично наші предки не будували Київ на прикордонні з ворогом — щоб не прокинутися одного ранку і побачити ворога в серці держави. Поляни поставили місто в географічній точці, яка добре захищена з усіх боків. З сходу (основна загроза) столиця прикрита мега-течією Дніпра. З півдня — тим самим Дніпром, який тече вниз на сотні кілометрів, але ближче річкою Стугною і південніше — річкою Россю, по якій князь Володимир будував оборонні вали. А от з півночі, що нас зараз цікавить найбільше, столиця Русі була надійно прикрита цілими чотирма водними перешкодами: це річки Ірпінь, Тетерів, Уж і потужна Прип’ять.
Саме на Ірпіні і зупинили в 2022 році російське військо.
Але найпівнічніша водна перешкода — Прип’ять і Поліські болота — це масив непрохідних, неможливих до форсування перешкод (4-й скрін). Їх легше обійти за сотні кілометрів ніж долати в лоб.
Саме тому, наприклад, у в 1941 році німецьке командування під час операції «Барбаросса» це усвідомлювало: група армій «Центр» наступала в східному напрямку північніше Поліської лінії, а група армій «Південь» – південніше.
А в 1944 році те саме розуміли радянські генерали: розділова лінія між 1-м Білоруським та 1-м Українським фронтами в операції «Багратіон» проходила точно по тій самій лінії річки Прип’ять. 1-й Український фронт наступав південніше і не переходив за розділову лінію, а 1-й Білоруський — північніше, і теж ніколи не «спускався» на південь.
Обидва командування в своїй стратегії чітко уловлювали військове і географічне значення р. Прип’ять. Вони не враховували реальні офіційні кордони БССР і УССР, а змушені були зважати саме на географічну складову.
2000 років це ж враховували і наші предки.
Карта поширення давніх городищ 6-12 ст археолога М.П. Кучери (3-й скрін) показує, що українство (русь, слов’яни) формувалося у басейні Прип’яті, середнього Дніпра, Десни і Росі. Плюс — союзні групи племен басейну Дністра, Прикарпатської і Закарпатської зон, а також Сіверського Дінця і Дону.
«Руські» племена, які київські літописці вважають «своїми» — це волиняни, древляни, дреговичі, поляни — утворять Русь і пізніше стануть українцями. Вони живуть по цей бік Прип’яті. Це умовні «наші» племена. А на північ від Прип’яті — це уже різні ятвяги, не наші племена.
Тобто річка Прип’ять і Поліські болота були кордоном між цивілізаціями.
Минулорічне дослідження міжнародної групи науковців, опубліковане в журналі Nature про походження слов’ян, підтверджує цю картину: слов’яни сформувалися саме у цій природній зоні. Саме тут, на Півночі України і Півдні Білорусі (до Прип’яті), знаходиться етнічне ядро не лише українства, а й слов’янства.
Наші предки селилися тут і змогли розвинутися успішно, бо Прип’ять, як притока Дніпра, сама має ряд розвинутих судохідних на той час приток. Попри думку про «осілих гречкосіїв», в період відсутності доріг саме наявність розвинутих водних шляхів дозволяла нашим предкам бути рухливими. Умовні волиняни легко виходили Горинню (Стиром, Случем) у Прип’ять, по дорозі збиралися з дреговичами, потім з Прип’яті виходили у Дніпро, до них приєднувалися сіверяни з Десни. Умовні житомиряни-древляни йшли «паралельним» Тетеровом і під Києвом всі вони вливалися у спільну «братву». От саме тут вони і зустрічалися з полянами, які поставили свою базу Київ прямо у точці злиття всіх цих річок. А далі читаємо у Костянтина Багрянородного: руси всі разом долають Дніпрові пороги і виходять з торгівельними експедиціями аж на Візантію.
* Ібн-Хордадбех пише про торгівельні місії слов’ян аж у Багдад.
Фактично оборону предкам українців залишалося тримати лише проти південного «операційного напряму» — проти кочових орд Степу. З півночі наша цивілізація була надійно прикрита від будь-яких сусідів. Тут була закрита зона і жоден ворог не міг здолати Прип’ять. А якби здолав, то далі йому треба було перейти Уж, Тетерев і Ірпінь, перш ніж підійти на підступи до Києва.
Вся ця картина продовжилася за часів Русі і тривала аж до 19 ст.
Скажімо, столиця дреговичів — м. Турів прямо на Прип’яті (нині тер. БССР) знаходиться чітко на Поліській розмежувальній лінії. З 10 ст. місто Турів (назва від дреговицького князя Тура) стає удільним князівством київських князів Ізяславичів Турівських. У 14 ст. Турів згадується у переліку руських міст, як «київське» місто. У 15-16 ст. Туровом уже володіють найвизначніші на той час українські князі Острозькі. За часів Богдана Хмельницького Турів входить до складу Пинсько-Турівського полку Гетьманщини. Восени 1648 року в Пінську відбулося народне повстання на підтримку національно-визвольної боротьби під проводом Хмельницького. Тобто місцеве населення у 17 ст. ідентифікувало себе з Україною, а не Литвою.
1793 року колишні землі дреговичів — Турів і Пінськ — московити приєднують до Мозирського повіту Мінської губернії.
Та за часів УНР українські етнічні території аж по річку Прип’ять знову приєднуються до української цивілізації. Так Пінськ, Турів, Берестя, північний ареал земель волинян, древлян і вся Дреговицька земля — приєднуються до Української Народної Республіки. УНР утворює тут адміністративно-територіальну одиницю найвищого рівня. Так і називає її — Дреговицька земля. Заснована 6 березня 1918 року згідно з Законом «Про адміністративно-територіальний поділ України», що був ухвалений Українською Центральною Радою. Утворена з Мозирського, Річицького та Гомельського повітів, які перебували у складі України до січня 1919 року. Поділ на землі був скасований 29 квітня 1918 року гетьманом України Павлом Скоропадським, який повернув старий губернський поділ часів Російської імперії. На початку червня 1918 року замість Дреговицької землі була утворена Поліська округа, до складу якої увійшли Річицький, Мозирський та Пінський повіти, Гомельський повіт перейшов до Чернігівської губернії.
Тобто суть всіх цих адміністративних дій була в тому, що вся течія річки Приип’ять увійшла до складу Української Держави.
Перервала цю картину лише чергова московсько-польська агресія і розділ українських земель.
Але навіть поза українською державою в 19-20 століттях територія Полісся по річку Прип’ять є активним учасником української національної справи. В Бересті, Турові, Пінську активна українська «Просвіта», населення видає українські журнали і газети, збирає гроші на пам’ятники Т. Шевченку, тут діють українські повстанці. УПА активно діяла на півдні Білорусі (Брестська, Пінська, Поліська обл.) аж до 1942–1953 років, маючи підтримку місцевого населення. Влітку 1944 року тут діяло до 14 тисяч повстанців. Білоруси часто входили до лав УПА, а радянська влада змушена була проводити масштабні спецоперації, включно з депортаціями сіл, для боротьби з повстанцями.
Мовна межа між українцями і білорусами й понині проходить по річці Прип’ять
Це так звана Поліська розмежувальна лінія (5-й скрін). Як вважають науковці, вона утворилася ще в середині I тисячоліття до н. е., коли балто-слов’янська спільнота розпадалася на балтів і слов’ян, між якими поступово утворилася мовно-етнічне розмежування приблизно по річці Прип’яті та її лівій притоці Ясельді[5][6]. На південь від Поліської розмежувальної лінії мешкали слов’яни, а на північ — балти, які з IV—VI століть до X століття слов’янізувалися[7]. З деякими територіальними змінами з IV століття н. е. вона стала українсько-білоруською мовно-етнічною межею[3][6].
Сучасність
І як же стало, що російські 35-а і 36-а армії уже в першу хвилину вторгнення опинилися по наш бік оборонного рубежа, який тисячоліттями служив предкам українців?
Сталося це так.
Й. Сталін на зорі радянської імперії починав не вождем народів, а наркомом зі справ національностей. З 1917 по 1923 він добре вивчив національне питання, а головним в імперії було українське національне питання. І він розумів все написане вище.
Тому коли Москва знову укріпила владу на захоплених територіях, щодо знищення українства вона діяла не тільки шляхом голодоморів, а шляхом «розділяй і володарюй».
І 100 років тому орки порізали українську етнічну мапу:
1. Засновану отаманом Антоном Головатим столицю козацького війська Катеринодар переіменували на Краснодар, а Кубанську народну республіку, в якій українці в 1920-х хотіли об’єднання з УНР, розстріляли, згеноцидили, виморили голодом і заселили московитами.
2. Донське козацтво в гирлі Дону зі столицею Черкаськ заснував у 16 ст український князь Дмитро Вишневецький із козаків центральної України (черкасців). На зламі 17-18 ст. Московія завдяки союзу з Україною вперше вийшла на Азов, де першим в історії московитів їх чорноморським портом став Таганрог, збудований українцями. У 1924 українське місто Таганрог входило до складу УССР. У 1926 році згідно з переписом українці складали 71,5% населення Таганрогу і округи. Таким чином московська цивілізація роздушила донське козацтво у обіймах, вийшла на Дон і форсувала його в нижній течії. У 1924 московські більшовики вирішили передати Таганрог у склад РСФСР. Таким чином московське воєнне командування отримало плацдарм на правому березі Дону. Його і використала російська армія в 2014 році, коли з Ростову-на-Дону Гіркін перейшов наш кордон. Детальніше: https://www.radiosvoboda.org/…/misto…/30771529.html
3. Басейн нижнього Дністра у 1920-х комуністи так само відірвали у українства і на лівому березі створили із українців вигадану «Молдавську автономну РСР» (не плутати з Молдавською РСР на правому березі). Детальніше: https://www.facebook.com/johnsmith4enko/posts/pfbid02Gtp8neUw4wAdThHLk1gwb1Tzv1W8RWZKNMqFfLxzL5ZeL4Zr2nX9QASF6D4oqcKml https://www.facebook.com/johnsmith4enko/posts/pfbid02Rc25eBtMhtPVgDd5tPq5dfd3GKANj6agR2yvyNgA2JaRuv7k2v9wGQ1avhoBVPVrl
4. Чернігівське князівство і козацьку Слобожанщину поділили і частинами інкорпорували в Московський улус.
5. Землі Галичини і Закарпаття Москва «уступила» Польщі і Угорщині.
6. І нарешті ядро українства, – колишніх, волинян, древлян, дреговичів і полян, – Москва розірвала натроє: західну частину земель віддала Польщі, північну (по Прип’ять) приєднала до БССР, і лише південно-східну приєднала до Української ССР.
Саме так північна частина ареалу появи українства перестала бути українською. І тепер можна розповідати, що слов’яни утворилися не лише на території України, а й Білорусі.
Москва передала Полісся своєму Білоруському федеральному округу виключно в рамках військової мети — знищення і підкорення українства.
З одного боку вони послабили український патріотизм, фізично зменшили кількість патріотичного населення (в Бересті наприклад 100 років тому випускали українські газети, а населення самоорганізувалося в українські етнічні спілки).
А з іншого, російське плем’я таким чином форсувало ріку Прип’ять.
Московські генерали більше не потребували долати непрохідну Поліську оборонну лінію. Карта прип’ятських боліт показує, що вони починаються на території нинішньої БССР і спускаються на південь приблизно до кордонів України. Московити таким чином ще в передвоєнний час отримували можливість безперешкодно накопичитись на плацдармі «з цього боку» Прип’яті.
Російське вторгнення
Ось саме цей факт в 2022 році дозволив російській армії ще до нападу вже вийти на підступи до Києва.
Російські війська 24 лютого 2022 року перейшли українсько-білоруський кордон в двох місцях: в районі Чорнобиля і в районі Нова Радча Житомирської області.
Переходили кордон дві російські армії: 35-а і 36-а.
Але спершу вони без бою здолали непрохідну Прип’ять.
Саме це і зробило напад несподіваним.
Замість того, щоб почергово воювати за форсування Прип’яті, Ужа, Тетерва, Ірпіні, росіяни одразу напали на пригороди Києва.
Просто згадати скільки разів орки на Луганщині намагалися форсувати Сіверський Донець, але лише єдина українська 30-а мехбригада всього за 2 дні біля Білогорівки знищила 100 одиниць ворожої техніки і 400 орків.
При цьому ширина Сіверського Дінця в місці, де російська армія так і не змогла його здолати, всього 30 метрів. Ширина Ужа на півночі Київської області, де 36-а армія його здолала за годину — 60 метрів. Тетерев в районі Іванкова — 45 метрів. Ну, а Приип’ять на мосту в районі Чорнобиля це аж 230 метрів.
Але дві російські армії миттєво здолали всі складні водні рубежі.
І далі основні бої за Київщину відбулися уже по лівобережжю останньої річкової завади — річки Ірпінь — від Демидова і дамби в Козаровичах, до Мощуна, Гостомеля, Бучі, Ірпіня.
Та тут ширина річки Ірпінь в районі Мощуна, де орки перекинули три понтонні переправи, лише 10-15 метрів.
8 березня Сили оборони України підірвали частину Козаровицької дамби, щоб змусити потік води з Київського водосховища спуститися в Ірпінь, проти течії річки, і створити природну перепону, фактично обмеживши російським військам в районі аеропорту «Антонов» доступ до Мощуна, який вони розглядали як ворота до Києва. Рівень води в Ірпені піднявся на 1,5–2 метри, чим було ускладнено форсування річки.
ЗСУ відбили Мощун і «стало очевидним: ми виграли битву за Київ» (Сирський).
Честь і хвала всім, хто билися за Мощун.
Та всі ці бої могли б відбутися не в пригородах Києва, якби оборону столиці ми побудували північніше, по Тетереву, Ужу.
А ще краще — по Прип’яті.
