P.S. Промова Віталія Портникова на обговоренні почесної лекції Олександри Матвійчук під час Київського Безпекового Форуму:
Я абсолютно погоджуюся з Олександрою Матвійчук, що наша перемога не буде, за великим рахунком, нічого варта, якщо ми не зможемо побудувати демократичну, правову державу. Державу громадянських свобод, державу вільної преси, державу економічних свобод, державу, в якій будуть шанувати людину — громадянина.
В умовах війни дуже багато говорять про території, однак держава — це люди. У нас роками говорили про «маленьких українців», ніби існують якісь «великі». Зараз, якщо б ці «маленькі українці» не жертвували б своїм життям кожного дня, кожної години, кожної хвилини, я хотів би запитати: де б були всі ці «великі», які віддають накази, які виступають із відеозверненнями, які підписують укази і збираються у сесійних залах? Не було б їх ніде й нікого.
Держава — це люди. І саме для цих людей ми її будуємо, і будуємо, до речі, як притулок — як притулок для українців. Нічого не буде варта наша перемога, якщо ця держава не буде українською. Якщо на її вулицях не будуть розмовляти українською мовою, якщо не буде розвиватися українська культура. Якщо не будуть виділятися кошти на розвиток української науки і культури як цивілізаційного фактору. Якщо люди не будуть ходити до українських храмів. Без всього цього це буде не держава, це буде відвойована територія. Тоді ми змушені будемо погодитися з путіним, що це громадянська війна, а це не громадянська війна, це конфлікт цивілізацій.
Один мій колега сказав мені після початку війни, коментуючи мій виступ перед воєнними, де я казав: великий конфлікт на порозі, що дивно, що 24 лютого всі божевільні виявилися правими. Але ми не були божевільними, ми просто реально дивилися на цю ситуацію. І ми хотіли, щоб наші співвітчизники врешті-решт почали разом із нами жити в реальному світі, і вибралися зі світу тих ілюзій, в які російський вплив і російська окупація поселили їх на десятиріччя.
Тимчасовий «робітничо-селянський» уряд України, який потім проголосить Українську РСР, був сформований у Курську політичною партією, яка була створена у Москві, і потім все, що відбувалося на нашій землі, було імітацією, декорацію, симуляцією.
Ви ходили до російської школи, і там не було вашої культури. Ви йшли до Збройних Сил і захищали інтереси чужої держави і чужого народу, беручи участь у окупації чужих земель і підкоряючи чужі народи. Ви йшли до Церкви і там не було Бога, тому що там були одні заклики працювати на імперію і агресію.
Зараз ми знаходимося в центрі глобального урагану. Це не перший такий глобальний вихор, просто протягом сторіч український народ, через те, що був окупований і знесилений сусідньою державою, був на іншому боці історії. Зараз, під час цієї війни, українцями вирішується досить проста річ — на якому боці історії ми залишимося під час цього нового зіткнення демократій і диктатур? Ми стільки років були на іншому боці, при тому, що український народ з його цінностями, з його чеснотами, з його історичним прагненням до дискусії, яке почалося ще з віче за часів київських князів, завжди хотів бути на іншому боці.
І от тепер люди віддають своє життя, своє здоров’я для того, щоб Україна могла відбутися.
Якщо ми і в цій ситуації не зможемо побудувати сильну, демократичну, успішну державу, це буде вироком всім нам і паплюженням пам’яті тих, хто віддає своє життя за це.
Для мене Україна завжди, зі шкільних років, була насамперед про справедливість. Коли я бачив, як моїх однокласників, виходців з Києва та інших українських міст, русифікували, коли у них віднімали їхню мову, їхню ідентичність, я завжди думав: як так може бути, якщо мій власний народ повернувся до землі, де його не було тисячоріччями, побудував там державу, захистив її, як так може бути, що українці, які живуть у себе вдома, на свої землі, не можуть розмовляти своєю мовою, не можуть вивчати власну культуру, не можуть розвиватися самодостатньо? Це несправедливо. Треба зруйнувати ту держвау, яка робить таку несправедливість.
Тому, коли я побачив людей, які готові були руйнувати совєтскій союз, дисидентів з різних країн колишніх радянських республік, прихильників демократії, я вважав, що всі мої мрії здійснилися. 24 серпня 1991 року здійснилася одна з моїх найбільших мрій. Але я знав, що поперду довгий, тяжкий шлях, що недостатньо державу проголосити, її потрібно захистити. Мало хто вірив, що з Україною може бути так, як із Ізраїлем: 14 травня 1948 року проголошена державність, і ввечері починається війна. Нам дали три дисятиріччя, а не 30 годин, щоб підготвуватися до війни. На превеликий жаль, багато часу з цього періоду ми згаяли. Але тепер, коли ми знаходимося у реальності, ми можемо багато що надолужити. Це наш обов’язок перед тими людьми, які будуть після нас.
Проста формула цього захисту і відродження, якою можна замінити всю цю промову — це слова людини, яка створювала цю націю в умовах, коли українському народу відмовляли в праві на існування: «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Де ще могли пролунати такі слова?