Все ж таки ще раз напишу про демонтаж «садово-паркової скульптури М.А. Булгакова». Цього разу не з точки зору ностальгійного переживання дорослішання, а скоріше про феномен тих, які розкидаються термінами «рагулі», «рогаті», «швондери» тощо. У соціології та постколоніальних студіях таке явище часто називають «ресентиментом колишньої домінантної культури» або кризою втраченої імперської/колоніальної величі на мікрорівні.
У цьому феномені можна виділити кілька важливих маркерів.
Для певної частини киян і не тільки (тих самих, які тримаються за маркер «коренной киевлянин» як за ерзац дворянського титулу) Булгаков створив дуже комфортний міф. Романізований образ «Города» (з великої літери), де затишні кремові штори, інтелігенція, звуки фортепіано та «великая культура» протиставляються «стихії», яка заходить ззовні.
Трагедія цієї групи в тому, що вони досі дивляться на реальний Київ 2026 року через оптику художнього тексту столітньої давнини. Для них визнати право українського Києва на самоочищення — це визнати, що їхній затишний «будинок Турбіних» остаточно став частиною минулого.
Проєкція «Шарікових» та «Швондерів» — це найіронічніший і водночас найнеприємніший момент. Коли відбувається демонтаж імперських чи радянських маркерів, захисники Булгакова миттєво вмикають захисний механізм і починають таврувати тих, хто це робить, «шаріковими» та «руйнівниками культури».
Тут працює класичне перевертання сенсів. Вони не помічають (або не хочуть помічати), що логіка Булгакова у «Білій гвардії» щодо українців була глибоко шовіністичною та зверхньою. Вони щиро асоціюють себе з витонченими «Турбіними», хоча ментально часто захищають саме радянський чи імперський статус-кво, тобто виступають на боці тієї системи, яка ці самі «кремові штори» свого часу й знищила.
Звідси такий емоційний стан — це саме безсила злоба. Публічний простір міста перестав бути для них «дзеркалом їхньої ідентичності». Раніше вони виходили на вулиці й бачили свої маркери (пам’ятники, назви вулиць, мову спілкування в закладах). Зараз цей простір став україноцентричним, суверенним і європейським.
Втрата символічної монополії на Київ сприймається ними як особиста катастрофа і «навала рагулів». Оскільки змінити політичний та історичний тренд вони не здатні, уся енергія йде в агресивні коментарі, кухонний ресентимент та ідеалізацію Булгакова як «останнього бастіону» їхнього Києва, якого насправді вже давно немає.
Цей процес болісний, але він є невіддільною частиною деколонізації. Місто остаточно позбувається ролі «провінційної перлини Російської імперії» і повертає собі статус суб’єкта. А тим, хто асоціював себе з героями «Білої гвардії», доводиться або приймати нову реальність, або залишатися в еміграції у власному минулому.
.
Я булгакова вперше прочитав ще років в 12. Мастєра і Маргаріту.
Звісно, тоді не зрозумів, чого там всі цокають язиком (спойлєр: бо це мутота).
Потім перечитав ще один раз після 20 — чисто перевірити себе: може я тупий, а всі умні, і я не пойняв вєлікої культури?
Насправді, все я пойняв ще в 12 років — що це сміття, а не культура.
Типовий сюжет російської недокультури скопців це автор-імпотнент ниє про свої імпотентні ідеї. Кого не візьми, буде однакове.
Даю ключ до розуміння всієї російської культури.
Культура має відповідати на головне питання суспільства.
Наприклад, «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха розповідає про спротив навіть маленької істоти — тиску зграї, нав’язавуваній безглуздості буття, але вірності мрії і свободі власної думки. Ось культура!
Але оскільки в російському суспільстві царизм, а потім комунізм, душили будь-яку свободу і вільнодумство, то представник російської культури апріорі вже виростав «стерилізований» — як кошак, якому обрізали яйця. Коли ти боїшся, що тебе кокнуть як пушкіна на підстроєній дуелі, або десь загинеш під лавиною, як Бодров, щойно почнеш щось умнічать проти влади, то просто починаєш творити з оглядкою — в дозволених рамках, на дозволені теми, дозволеними методами.
І вся така «культура» стає кастрованою.
В цій культурі типовими сюжетами стає бєзнадьога, меланхолія, а то й відверті аморальні посили, як от «убий власного друга/кохання на замовлення началсьтва» («Му-му», «Царська охота»).
Яскраві сміливці рівня Шевченка чи навіть Андрія Данилка в такій культурі стають неможливими. А без яскравих сміливців культура чахне і перестає бути цікавою в глобальному сенсі.
От і рускій Булгаков є представником «лудьших із худьших».
Булгаков мав всі шанси стати яскравим сміливцем. Доки був молодий і безкомпромісний Булгаков періоду 1920х створив непоганий твір на головну тему російського суспільства — рускіх шарікових. Він добре змалював образ говорящої собачкі, предків якої 30 поколінь міняли на собак. Це було сміливо. Це було заявою. Автор в кінці навіть зумів видати «глобальний цінний висновок» для російської інтелігенції: рускіх оцивілізувати неможливо. Ти йому тіатр, а його тягне в печерне «душилі-душилі». Тому в кінці цивілізовані Професор і його товариш просто перетворили руского назад на собачку. Закрили рускій проект, так сказать.
Ось! Сміливий культурний посил Булгакова! Актуальна проблема суспільства, яку він розкрив!
А головне — сміливі герої в кінці перемогли!
На цьому Булгаков і закінчився. Все інше у Булгакова стає не варте уваги: ні памфлети про ворогів-українців, ні «Майстер і Маргарита».
Якщо ви спитаєте поціновувачів Булгакова: скажи, баран, про що цей «Майстер», як ти його зрозумів? Відповідай, своїми словами, а не агітками. Воно тобі 3 години цокатиме язиком, відставлятиме пальчік, щось там корчитиме із себе знавця. Але жодний так і не зможе вам внятно пояснити. Плутані пояснення вкінці неодмінно упруться в чепуху про «сміливий антирадянський посил автора».
Але забивання баків про «сміливий памфлєт на радянську владу» пройде для самих росіян, у яких бунт на колінах вважається сміливістю. Сміливого антирадянського посилу у Майстрі і Маргариті не існує. Головний герой (Майстер) це заляканий зломлений персонаж, харизма якого потухла від простої травлі в пресі з боку Крітіка. Він пасивно сидить в палаті для душевнохворих, щось там фільозьофствує, як російські опозиціонери, але для власної долі не робить нічого. Всі його великі звершення залишилися в минулому (до подій книги) — та й в якості «звершень героя» автор підсовує фальшивку: Майстер написав свою версію розп’яття Ісуса Христа, за якою «у всьому винні євреї» (надзвичайно глибока думка).
Всі активні дії в сюжеті за головного героя здійснює його кохана. Наївна жінка в пошуках сенсів, попалася на його гачок, переконана, що цей імпотент — глибока лічность, а тому йде до Всесильного Начальніка (Воланд) і торгує власним тілом в інтересах цього імпотента. Начальнік в кінці їх виручає із біди.
Все відбувається за допомогою всесильної зовнішньої сили — не завдяки активним сміливим діям героя (ключовий принцип героя в культурі). Тупо: по-щучєму вєлєнію вивалюється із скатєрті-самобранкі.
У західному світі всі висміюють отих орлів Пітера Джексона, які смішно регулярно рятують героїв у кінці. Ну от, а у рускіх палочка-виручалочка це типова риса всієї недокультури.
Ось така безтолкова російська культура.
Насправді, я пояснюю поціновувачам Булгакова — дурному бистрякову і подібним йому дурням — про що цей твір.
Це самокопання самого автора про «трусость — худший із грєхов» йде від його власних страждань за невірно зроблений вибір у житті. В кінці 1920-х років він мав можливість емігрувати із страни шарікових. Але тоді він пише наївну чепуху до кентів: «мой долг в трудниє врємєна — оставаться со своїм народом!».
Вже в 1930-х він усвідомлює помилку і вирішує таки дать дьору з ненависного Совка. Але тут-то й розуміє: клітка захлопнулася. На прохання Булгакова про виїзд закордон влада відмовила.
І от в кінці «Майстра і Маргарити» всі головні герої обрали бути з сатаною, але втекти із любімой родіни, забили на ту діру в лаптях, всю цю бездарну культуру, і тупе населення шарікових.
Такий от — хеппі енд.
От тільки сам автор укінці сидить на лавочці в образі сусіда Маргарити по під’їзду і побивається, що не втік разом з усіма, коли була така можливість:
— Чєво я іспугался, старий дурак! — воскліцає до нас сам Булгаков.
«Трусость — худший із грєхов!»
Просто угар, якій кількості людей імпотент, якщо він достатньо хитрий, здатний забити баки.
—-
Вважати булгакова цінністю може лише фанат рашки. Або той, хто його не читав (чи не зрозумів). Або дурачок.
В реалі: це малоцінна зародкова культура відсталих народів, які не досягли навіть рівня розвитку суспільства, де визріли умови для вільної творчості.
Саме тому носії цієї недокультури ненавидять нас — за Майдан, за здатність до спротиву, за нашу культуру, нашого Шевченка, нашого Багряного.
Більш ширше: за більш високий рівень цивілізаційного розвитку.
В нашій культурі — важко уявити, що герой зламався від якоїсь статті крітіка. Ну травили тебе — чого плакать. Он при ригах травили Ореста Лютого, прибацана жінка забрала дітей, руйнували репутацію людині. А він все одно вистрибнув з-під пострілів всієї цієї травлі і ходить тепер гордо дивиться в обличчя перехожим.
Андрія Данилка орки травили, а він заспівав «Раша Гудбай» і виграв з цим на Євробаченні. Культурний посил «Раша Гудбай» випередив час і переміг. А ви обтікайте.
Бо не переймалися Булгаковим. Не увібрали цю «культуру». А тому не сиділи кастровані в палаті, як російська елітка.
.
Нинішні зливи у Києві ллють менше аніж сльози захисників по шматку бронзи у вигляді Булгакова.
Пристрасті за суто регіональним письменником конкретної радянської епохи такі, що просто мать моя женщіна.
Найперше, коли відкрили той памʼятник? У 2007 році, коли Росія активувала весь софт павер і почала обплутувати Україну щупальцями культури та медіа.
Із історії
«Урочисте відкриття пам’ятника було намічено на 16 жовтня, очікувалася участь президента України В. Ющенко, мера Києва Л. Черновецького, посла Російської Федерації В. Черномирдіна. Але знову перешкода. Через оголошеної в країні жалоби за загиблими від вибуху газу в житловому будинку Дніпропетровська (Дніпра) церемонію відкриття перенесли на 19 жовтня».
Президента там не було — і це добре, уявляю ці фотки з Ющенком як аргумент захисту. Тож покривало стягував Льоня-Космос Чорновецький.
Чому Булгакову у Києві не місце?
По-перше, це понаєхавший хробак окупантів.
Друге, його цитати про петлюрівців — це якраз добрий маркер, як ми заважаєм братнюням своїм існуванням. «Петлюрівці», «бандерівці», «свідомі» та «каструлі» — все це образливі епітети ставлення барина до холопа. Це як Москва бачить розподіл ролей.
Два, треба вшановувати своє?
Чи достатньо у нас памʼятників Івану Багряному, який влучно описав типажі українців не як понурих покриток і обірванців, а рішучих та діяльних. Тих, хто бере свою долю під контроль.
Чи є у нас в Києві на козирному місці памʼятник закатованому у Сандармоху Валерʼяну Підмогильному? Ти у самому, який написав дуже влучний роман «Місто» про перші хвилі урбанізації минулого столітня. І як молодий чоловік вчиться в університеті, смакує розвагами і заводить роман із мілфою аби зекономить на житлі та вкусить разврата 18+.
Валерʼян міг стати європейським топом, аби його життя в 36 не обірвала куля трійки УНКВС. Власне, додамо туди Курбаса і Куліша, яких так само знищили в карельському яру.
Козирного місця як Андріївський узвіз варті колись будуть постаті рівня Ліни Костенко або Сергія Жадана. Але не мужика, якого припер ушлий і досить грамотний Черномирдін, як маркер майбутньої окупації.
Нагадаю слова нашого Тараса Григоровича:
«І на оновленій землі.
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».
От памʼятник йому під ребрами університету Шевченка став іконічним, хоча початково СРСР задумувало його як щось колгоспне, щоб заткнути рота українцям. Так от нині — в нього нове дихання, хоча він надійно упакований.
Саме там зручно призначати зустрічі студентам, а ще саме там — починаються наші мітинги, ходи та марші. Пульсує наше національно-політичне життя.
Замість же Булгакова Корогодський та Власенко можуть купити садового гнома в Епіцентрі. Ефект буде той же.
Згадала, які були памʼятники у моєму місті. Тривалий час їх було два головних — Леніну та Шевченку. Під Леніним, хоча це було під «білим домом» — постійно хтось справляв нужду. Під Кобзаря клали квіти молодята і починались випускні бали. Ну, і наші мітинги.
