“Мирний” ультиматум Путіна: перемога або приниження – обирати нам

Пуйло озвучило умови для завершення війни. Тепер це звучить так. Україна має подарувати Москві повністю Донецьку Луганську, Херсонську та Запорізьку області і відмовитися від членства в НАТО.

Іншими словами, від нас хочуть територіальних поступок і життя в перспективі що московське вторгнення повториться к будь-яку мить — ми не в НАТО. Заявлені умови — не остаточні, Путін назвав лише умови для початку переговорів. Тобто, можуть зажадати ще й Харків з областю.

Ні, а чьо? Ми ж хочемо аби війна завершилася?

Що все це означає? З одного боку Москва знизила свої бажалки. Уже не ідеться про демілітаризацію і денацифікацію. На порядку денному — старі-добрі територіальні претензії. Ви нам, мовляв — чотири області, а на решті територій можете хоч танкові армії формувати і хором співати «Батько наш Бандера».

З боку іншого, очевидно, Москва не бажає ніякого припинення вогню. В Москві чудово розуміють, що Зеленський ніколи не піде на перелічені умови. Навіщо Путін усе це заявив?

Я гадаю, що заява Пуйла призначалася не нам. Вона призначалася частині російських еліт. Денис Казанський на своєму відеоблозі підмітив цікавинку — останнім часом навіть в ефірі Скабеєвої заговорили про недоліки російської армії (паршивий зв’язок, неузгодженість дій, нездатність перемагати українців) і про переваги ЗСУ. Подібне відмічають також інші журналісти й блогери. Вголос заговорили про шалені збитки Газпрому. Означати це може, що частина російських еліт почала говорити про необхідність переговорів і замирення з Україною.

Схоже саме цій частині своїх еліт Путін відповів зразу — ніяких переговорів. Лише війна до переможного кінця. Серед іншого тому, що якщо Акела промахнеться…

Пуйло повністю підтвердило те, про що я не раз писав — Москва не зупиниться на наявному фронті. Москва зажадає значних територіальних поступок.

В той час як почали смердіти пораженці на кшталт морального виродка та ухилянта Олешка, які закликають замиритися з Пуйлом, саме Пуйло нагадало нам за що ми воюємо.

Ми воюємо за український Краматорськ. За український Слов’янськ. За український Покровськ. За українські Херсон в Берислав. І нарешті.

Ми воюємо за українське Запоріжжя. За моє рідне місто. За школу в яку я ходив. За квартиру моїх батьків.  За вулицю на якій я вперше поцілував дівчину. За завод, де я вперше вийшов на роботу.

Гниди на кшталт Олешка пропонують мені все це віддати ворогам — аби їхні дупи врятувалися від ЗСУ. Пораженець віддасть і зрадить все — за свою смердючу шкіру.

Ми воюємо за надію. За надію, що Таня Адамс повернеться в свій рідний Донецьк, а Ярик Матюшин — до Маріуполя.

Зрештою — нам вибору не лишають. Україна буде там де стоять українські батальйони. Інших умов ми не визнаємо — що б та  не смерділи пораженці на кшталт Олешка і олешконутих. Я не знаю де точно завершиться ця військова кампанія — але вона точно не завершиться добровільною здачею наших територій.

Як казав генерал Залужний, нам буде важко і страшно — але вже точно не буде соромно.

Власне, Пуйло щойно підтвердило, іншого виходу ми не маємо. Або відстоїмо свою Україну, або своєї держави ми не гідні.

Обирати нам.

Печера Дракона