Перед самітом у Швейцарії, який став ледь не сенсом життя в останні місяці для перших осіб держави, у суспільстві активно обговорюють можливі варіанти найближчого майбутнього щодо війни.
Провладні блогери й експерти на різні лади інтерпретують “формулу миру” Зеленського, яку начебто мають підтримати представники тих країн, які цими вихідними приїдуть до Альп. Щоправда, питання представництва, кількості учасників, а також найголовніше – результативність цього саміту – залишаються відкритими.
Не виключено, що результатом зустрічі стане “домовленість домовлятися далі”, і на цьому все. Що, насправді, також непогано. Адже будь-яке обговорення ситуації в Україні, комунікація з якомога більшою кількістю світових гравців та взагалі просування наших питань у світовому порядку денному – важлива річ. Але не настільки доленосна, як це подають в офісі президента.
Хтось цими днями розмірковував про вірогідність сценарію “заморозки” війни. Це також популярна тема в певних колах, які вважають, що Заходу в цілому і США зокрема необхідна ця пауза, особливо з огляду на майбутні доленосні вибори в Америці. І що начебто Україну ледь не будуть змушувати піти на таку “заморозку”.
Інші ж говорять про тривалу війну, необхідність повної мобілізації, присвяти всього життя країни військовій меті, фортецю в облозі і не хочуть навіть чути про можливі варіанти політичного рішення.
Всі ці обговорення, саміт у Швейцарії, риторика влади і срачі в соціальних мережах не враховували лише одного маленького нюансу. А чого хочуть власне загарбники? Їм потрібна взагалі “формула миру”, “заморозка”, “політичне рішення”? І сьогодні московський диктатор дав відповідь на це питання. Причому у вигляді ультиматуму.
Він прямим текстом заявив, що будь-яка заморозка йому не потрібна. Путін “запропонував”, якщо взагалі можна вжити таке слово, здати чотири українські області і одну автономну республіку, визнати територіальні втрати, розпустити армію, оголосити нейтралітет і на цих умовах укласти мирну угоду.
В перекладі з російської на людську – підписати акт про капітуляцію. Щоправда, формально не безумовну. Мовляв, нам навіть лишать нашу державність. Ну рівно на стільки, скільки вона проіснує після такої капітуляції, а буде це недовго.
Загарбники нічого не хочуть чути про будь-які мирні рішення. Вони пропонують нам здатися. Тобто, рівно те саме, що вони пропонували перед початком повномасштабного вторгнення і вже у часи великої війни. Більше того, вони вочевидь достатньо впевнено себе почувають.
І ця впевненість ґрунтується не лише на неефективності західних санкцій і затримках з допомогою Україні від союзників, що має свої наслідки на полі бою. І не лише на допомозі від їхніх “братів по розуму” — Ірану, КНДР та Китаю.
Дозволимо собі припустити, що путін в даному випадку розмовляв не з президентом Володимиром Зеленським. Більше того, якщо подолати блювотний рефлекс і прослухати його виступ уважно і повністю, то перед тим, як поставити ультиматум, він стверджував “нелегітимність” української виконавчої влади і ніс ахінею про “конституційний переворот, як у 2014-му”.
Російський диктатор поставив ультиматум українському суспільству. Розрахунок дуже простий: суспільна ситуація в Україні стає з кожним днем все більш напруженою. Втома від війни, об’єктивні економічні проблеми, відключення світла, мобілізація та відсутність демобілізації – все це не може пройти повз свідомість українських громадян.
Більше того, це абсолютно нормальні явища. Не хороші, а просто нормальні і цілком очікувані. Питання в іншому: що зробила чинна влада, щоб мінімізувати ці явища? Чи проводилася адекватна викликам політика з розписаною довготерміновою стратегією? Чи влада намагалася чесно говорити із суспільством про виклики і задачі?
Питання можна поставити ще гостріше: а чи не поглиблювала влада свідомо суспільні розколи, спекулюючи на них заради власних рейтингів? Та чи не створила сама влада умови путіну, щоб він ставив свої ультиматуми безпосередньо суспільству?
Він це робить, вочевидь, очікуючи на те, що певна частина українців сама зажадає капітуляції. Особлива та частина, яка сліпо вірила у казки про “два-три тижні” і не дала собі праці замислитися про те, чого насправді добивається наш підступний ворог.
Власне, саме влада мала пояснити народу, чого він (ворог) насправді хоче. На те влада має державні інститути, розвідку, аналітичний апарат. Принаймні, мала б мати і ними користуватися. Якби хотіла.