Не знаю, як це коментувати. Немає слів.
Стаття «Української правди» про Андрія Портнова цікава навіть не тим, що розповідає про самого Портнова, бо про нього суспільство й так знало достатньо. Значно цікавіше інше: вона показує, наскільки тісно людина, яка десятиліттями асоціювалася з режимом Януковича, залишалася вплетеною в політичну тканину нової влади.
І тут виникає головне питання до влади.
До Володимира Зеленського, який прийшов на хвилі тотального запиту на оновлення країни.
До Андрія Єрмака, який за роки війни перетворився на одного з найвпливовіших чиновників держави.
До Олега Татарова, ім’я якого роками супроводжує чи не кожна дискусія про правоохоронну систему та політичний вплив на неї.
Бо якщо людина, яка уособлювала юридичний апарат Януковича, після 2019 року не опинилася на політичному смітнику історії, а продовжувала залишатися десь поблизу центрів впливу, то це вже історія не про Портнова, а про тих, хто сьогодні керує країною.
Найбільша проблема Зеленського полягає не в тому, що опоненти звинувачують його у зв’язках зі старою системою. Політичні звинувачення були й будуть завжди.
Проблема в тому, що історії про Портнова знову і знову повертають суспільство до незручного запитання: чому люди епохи Януковича раз по раз з’являються поруч із новою владою?
Чому після двох революцій Україна досі не може остаточно розірвати цей ланцюг?
Чому кожне гучне розслідування рано чи пізно приводить до знайомих кабінетів на Банковій?
Історія Портнова показує одну неприємну річ. В Україні змінився президент, прийшли нові монопартії, змінилися політичні гасла,
але система особистих зв’язків виявилася значно живучішою за будь-які виборчі результати.
Саме тому в центрі цієї історії сьогодні стоїть уже не Портнов, а саме влада.
Бо коли людина зі старої епохи зберігає вплив і контакти, відповідати доводиться не минулому.
Відповідати доводиться теперішньому.
І саме тому тінь Портнова падає не на цвинтар політичної історії, а на сьогоднішню владу на Банковій.
Суд стягнув 97 мільйонів грн штрафів за неякісні бронежилети Міндіча.
.
Так-так, за оті самі про які суспільство дізналося з плівок Міндіча. Пригадуєте? «Просто пусть приёмку подпишут, всё». Характерно, що «прийомку подпісать» Міндіч просив… Умерова. Який ще й досі при посаді.
Щоправда, не при тій як на момент коли відбуулася розмова на плівках. Бо як раз після звільнення Умєрова з посади міністра оборони закупівельна агенція Жумаділова (ДОТ) розірвала контракт з фірмою Міндіча.
Розірвала тому, що військова прийомка категорично відмовилася брати цей непотріб. Бо ті хто приймали, збагнули — ідеться про життя військових які загинуть через оці от… від Міндіча.
Контракт передбачав сплату постачальником штрафних санкцій за поставку неякісного товару. Після скандалу на фірму виробника подали у суд…
І от Господарський суд Києва підтвердив — браковані броніки були. Їх намагалися втюхати Міністерству оборони. Суд стягнув з виробника 97 мільййонів штарфів.
Мені дуже цікаво, а штраф по суду це все покарання яке має зазнати фірма-виробник і її беніфіциар господін Міндіч, що нині успішно ховається в Ізраїлі?
Бо я пригадую як маринували у буцегарні генерала Марченка і кількох офіцерів по справі про бронежилети, по якій в результаті знайшли велике ні фіга. Зараз теж когось затримають? Умеров уже дає показання в СБУ? Прокуратура вже з’ясовує скільки партій було прийнято (!!) від виробника, і що там було з їхньою якістю?
Ідеться, повторюю, про життя українських, бляха, солдатів. Ідеться, додам, про довіру до ЗСУ як до інституції. Якої мобілізації хоче держава, якщо історія з втюхуванням бракованих броників завершується лише штрафом по суду, якщо в справі не Марченко, а Міндіч і Умеров?
Ця історія огидно смердить лаптями. Що там влада нам розповідає про російські ІПСО і що плавки Міндіча — то московська провокація?!