МИ — УКРАЇНЦІ. НАША ІСТОРІЯ НЕ ПОТРЕБУЄ ЧУЖОГО НІ СТАРОГО, НІ НОВОГО
9 жовтня 2026 року «Шелтер» опублікував інтерв’ю з Марією Берлінською. Через десять днів редакція випустила окремий матеріал із заголовком: «Ми — нові євреї»: Берлінська розповіла, що відбувається з українською нацією. Саме цю формулу видання обрало, щоб представити читачеві розмову про українське виживання. Не необхідність зміцнення армії. Не відповідальність держави перед людьми. Не самостійність українського політичного мислення. У центр поставили ототожнення українців з іншим народом. І я вважаю такий вибір інтелектуально лінивим, а політично — недоречним. Shelter
У повному інтерв’ю Берлінська пояснює свою аналогію: після Голокосту євреї усвідомили необхідність власної сильної держави, а українці перед загрозою знищення також повинні спиратися на свою армію та економіку. Отже, йдеться про історичне порівняння, а не буквальний заклик змінити національну належність. Але саме це пояснення робить невдалу формулу особливо зайвою. Для заклику до сильної України зовсім не потрібно називати українців іншим народом. Аргумент про самозахист повноцінний без цього риторичного трюку. Shelter
Ми — українці. Цього достатньо, щоб мати право на державу, безпеку, історичну пам’ять і майбутнє. Не потрібно додавати до нашого імені чужий етнонім, щоб воно набуло ваги. Не потрібно шукати для української трагедії впізнаванішу міжнародну назву. Не потрібно робити вигляд, ніби власну історію ми зрозуміємо тільки після того, як хтось поставить поруч іншу й пояснить: ось тепер ви бачите, ким стали.
Історичне порівняння може бути корисним. Воно допомагає побачити подібні загрози, різні відповіді на них, успішні рішення та фатальні помилки. Але порівнювати — не означає ототожнювати. Вивчати — не означає перейменовувати. Між твердженням про схожість певного досвіду та формулою «ми — це інший народ у нових обставинах» лежить принципова різниця. Перше потребує аналізу. Друге дозволяє замінити його ефектною фразою. Мене не переконує ця економія думки.
Українцям не потрібно було чекати на чужий історичний приклад, щоб усвідомити необхідність власної державності. IV Універсал Центральної Ради, датований 22 січня 1918 року, проголосив самостійність Української Народної Республіки в умовах більшовицького наступу. У ньому питання незалежності, оборони й організації державного життя вже були нерозривно пов’язані. Це не запозичений заднім числом урок. Це наш власний політичний досвід, оплачений власними поразками й утратами. УІНП
Акт проголошення незалежності 1991 року також не представляв Україну випадковим утворенням, яке щойно відкрило для себе право на існування: він прямо спирався на тисячолітню традицію державотворення. Незалежність була підтверджена всеукраїнським референдумом. Тому розмовляти з українцями так, наче потребу у власній державі їм належить пояснити переважно через біографію іншого народу, — означає недооцінювати вже пройдений ними шлях. УІНП
Мене обурює не звернення до єврейського досвіду. Мене обурює легкість, із якою складну українську історію можна згорнути до чужого образу, а потім запропонувати це як проникливий висновок про націю. Нам потрібне не нове ім’я для старого болю, а точне розуміння власних помилок: чому втрачалася державна спроможність, як відтворювалася залежність, чому відповідальність підмінялася лояльністю, які інституції захищають громадянина, а які навчилися існувати його коштом. Етнічна метафора не відповідає на жодне із цих запитань.
Більше того, така скорочена формула спрощує і єврейську історію. Політичний рух за національне державотворення не виник лише після Голокосту: Перший сіоністський конгрес відбувся 1897 року. Катастрофа не створила з нічого ані історичної пам’яті, ані політичної організації, ані прагнення до самовизначення. Тож серйозне порівняння мало б розкривати тривалі процеси, а не складати різні історії в одну драматичну схему. Повага до обох народів вимагає точності, а не зручного взаємозаміщення. Israeli Government Portal
Є в цій подачі й інша пастка: народ починають пояснювати передусім через його можливе знищення. Наче найпереконливішою підставою для існування стає здатність показати світові достатню кількість власних могил. Я відкидаю такий порядок аргументації. Право на свободу не видають після досягнення певного рівня страждання. Держава не повинна бути компенсацією за пережиту катастрофу. Народ має право на політичне майбутнє до того, як його почали вбивати, а не лише тоді, коли світ погодився назвати його жертвою.
Українців потрібно бачити не тільки в підвалах, евакуаційних колонах і жалобних процесіях. Я хочу бачити у публічній розмові українця, який створює, винаходить, керує, сперечається, будує, організовує й ухвалює рішення. Не лише потерпілого, якому необхідно підібрати історичну аналогію для міжнародного співчуття, а самостійного учасника історії. Національна гідність не вміщується в роль жертви, навіть коли злочини проти народу потребують найрішучішого викриття.
Окрема відповідальність лежить на редакції. Репліка в тривалому інтерв’ю та заголовок самостійної публікації — різні речі. Заголовок визначає, з чим читач увійде в розмову і що винесе з неї, навіть не відкривши тексту. «Шелтер» не вигадав висловлювання Берлінської, але обрав саме його для окремого акценту. Це редакційне рішення, а не неминуча властивість інтерв’ю. І для мене воно перетворює важливу тему державної спроможності на провокативну суперечку про національне найменування. Shelter
Від українського медіа я очікую більшого, ніж уміння знайти найбільш подразливу цитату. Можна було поставити в центр питання, як забезпечити сильну економіку, справедливий розподіл обов’язків, збереження людей і відповідальність керівництва. Натомість отримали формулу, яка потребує додаткових пояснень, щоб не бути зрозумілою буквально. Якщо заголовок спочатку створює хибне враження, а текст потім змушений його виправляти, це не глибина журналістики. Це її редакційний борг перед читачем.
У тому самому інтерв’ю є ще один момент, який заслуговує на значно гострішу дискусію, ніж гучний етнонім. Берлінська пропонує використати організаційні здібності людей, вправних у корупційних схемах, для спільної оборони та закликає їх не красти «принаймні до перемоги». Водночас вона говорить про прозорий суд і покарання винних, тому приписувати їй заклик до загальної безкарності було б неправдою. Але сама мова тимчасової домовленості з корупціонерами залишає серйозне питання: чому дотримання закону подається як предмет умовляння? Shelter
Не красти під час війни — не особлива послуга суспільству. А припинення розкрадання не є внеском, за який слід визнавати моральний авторитет. Організаційні здібності можуть бути корисними, але вони не замінюють відповідальності. Я не хочу держави, в якій добросовісному громадянинові нагадують про безумовний обов’язок, а людині, яка зловживає владою, пропонують вигіднішу довгострокову стратегію поведінки. Суспільний договір — не перемир’я з тими, хто його порушує. Він починається зі спільного правила.
Саме тут для мене проходить справжня лінія української самостійності. Не в тому, на який народ нас запропонують уподібнити, а в тому, чи зможемо ми побудувати державу без недоторканних професійних корпорацій, без приватного права на бюджет і без моральної знижки для впливових. Сильна армія, дієва економіка та справедливий суд потребують конкретних інституційних рішень. Їх не створить ані красиве порівняння, ані заклик згуртуватися навколо вправного організатора лише тому, що він пообіцяв тимчасово не шкодити.
Так само я відкидаю необхідність перетворювати критику невдалої метафори на суперечку про походження людини. Предмет цієї розмови — оприлюднені слова, їхня логіка та редакційна подача. Українська самоповага не потребує приниження євреїв чи будь-якого іншого народу. Вона потребує відмови ставити власну історію в залежність від чужого імені. Повага до іншого і вимогливість до себе не суперечать одна одній; вони суперечать лише звичці підміняти точне мислення емоційним ярликом.
Можна вивчати ізраїльські технології, фінський досвід оборони, різні моделі державного управління. Але навчання має завершуватися власним рішенням, а не захопленим самоперейменуванням. Українська стратегія повинна відповідати українським обставинам, українським можливостям і потребам людей, які житимуть із її наслідками. Запозичений приклад — матеріал для роздумів, не готова національна доля.
Тому моя відповідь Берлінській і редакції «Шелтера» проста: говоріть про сильну Україну без зайвих історичних костюмів. Пояснюйте, що саме потрібно змінити в державі, кому належить відповідати за провали, як захистити громадянина від зовнішнього ворога й внутрішнього свавілля. Не підміняйте ці завдання фразою, яка більше подразнює, ніж пояснює. Національна самостійність починається також із відповідальності за слова, якими ми описуємо себе.
Нам не потрібна чужа національна біографія, щоб обґрунтувати власне право на майбутнє. Нам потрібна здатність зробити висновки зі своєї. Українська історія не є чернеткою іншої історії, українська пам’ять — додатком до іншої пам’яті, а українська державність — повторенням чужого політичного проєкту. Наше завдання не в тому, щоб стати вдалою аналогією. Наше завдання — залишитися собою й нарешті зробити власну державу відповідальною перед власним народом.
Ця божевільна торпеда Банкової знову пробиває дно підвищує зе-ставки.
Рік тому ми завдяки польським політикам Дональду Туску й Радославу Сікорському взнали, що Зеленський переконує всіх європейських лідерів дати йому повоювати (і заплатити за це) ще 3 роки.
Цього року виліз їхній корупціонер та голова комітету в закордонних справах Мережко й заявив, що людей у нас ще багато й цілком нормально буде воювати ще 10 років.
Пару тижнів тому аналогічну заяву зробив ротом ще один слуга.
А тут вилізла ця істота із божевільним блиском в очах і проскрипіла, що солдатиків у Зеленського ще багато, вистачить на 12 років:
«Війна може тривати ще 12 років або й довше: служити точно мають усі», — волонтерка Марія Берлінська.
Ну, з неї така волонтерка й спеціалістка з дронів, як з мене оперний співак… Але ж ця істота, що ще за Чернігів та за здачу рашистам даних про всіх виробників дронів не відсиділа, сміє відкривати рота й ним гадити. Але так завжди, бо не злите в унітаз лайно продовжує смердіти, а непокаране зло й далі буде самовідтворюватися й убивати…
.
Ну і готуємося до важкої ночі в Києві. Зрештою, є багато міст в Україні, де кожна ніч безсонна й кривава.
У нас же сьогодні «день звільнення Києва» — Зеленський попхався до Брюсселя ще добавити ганьби Україні.
Програми, переговорних позицій, зобов’язань щодо реформ, підготованих угод, звісно, нема.
На брифінг потім витягнгуть щось із старого. Отже, Зе звільнив Київ не лише від себе коханого, але й, як зазвичай, прибрав за собою для прикриття траси до кордону навіть елементарне ППО. Уже не вперше.