Перемогли нацизм — переможемо рашизм.
Пам’ятати чи святкувати?
Згадуючи маму
Моя мама народилася 1936 року.
Її батько і мій дід був 1894 року народження. Рано одружився (тоді було так) і вже у 1914 році був у нього старший син. Потім ще , і ще.
І це при тому, що дід воював (як тоді казали) – у германську. Мав георгійовського хреста і дослужвся до унтера.
Наймолодший – Станіслав – Стах – народився вже п’ятим сином, у 1922 році – після громадянської, де дід воював за Україну у петлюрівцях.
Саме так мама казала тихо при совєтах: твій дід воював у петлюрівцях.
Потім овдовів. І другим шлюбом побрався теж із вдовицею.
У якої теж була дочка – мамина зводна сестра.
І вже у цьому шлюбі народилася мама і її старша сестра Поля. Від (по тих мірках) стариків. Старший брат від неї був старшим на 22 роки і вже мав свою сім’ю.
У 1932-му році мамин батько відправив усіх старших дітей на Донбас у шахти. Казав: там виживете, там пайку дають. А тут усім смерть.
І врятував усіх, ніхто не вмер в Голодомор.
Її мати (моя бабця) народжуючи маму щось підхватила, догодувала маму до 6ти місяців і померла.
Мамині за батьком брати усі пішли з Донбасу на фронту у 1941-му.
І усі загинули . Двоє під Осколом у 42-му, один під Прохорівкою у 43му, Один (танкіст) уже в 44-му під Бродами. Може і від своїх.
Вижив лише наймолодший брат – Станіслав.
Дід (мамин батько) – не воював.
Він пік хліб партизанам.
Які були зимою 1944 року партизани на Проскурівщні (нині Хмельниччина)? Звичайно наші. Чи червоні, чи УПА – зараз важко сказати.
Але у лютому 1944 року в хату (мама казала – так пахло тістом, а татуньо не давав) прийшли німці по наводці односельчанина поліцая.
Мама сиділа на печі. І німці з тим поліцаєм почали бити діда. І били поки – поки не забили на смерть. Хоча не так. Німці двилися. А били «свої» поліцаї.
На очах у мами. І нікого більше поруч. Він видихає останній подих, біснуються поліцаї, а мама прикусила губи і мовчить.
Потім падлюки пішли, погасивши каганці. І мама боялася злізти з печі. А внизу доходив дід.
Вона злізла з печі і (восьмирічна дівчинка) лазила навкруг батька, поки він помирав.
Коли мені кажуть, ти трошки черствий , Вікторе, (чи цинічний), тебе ніщо не зачепить.
Я кажу: у мене дивні гени. Моя мама тоді не зійшла з розуму у хаті біля батька. Восьмирічна. А мені вже передалося – не психувати по дріб’язку. Ось коли сидітиму на печі…
***
Ми не маємо права забувати ТУ війну. І передавати її своїм дітям.
Але це має бути не офіційним штибом. Тим більше заряженим на росії.
Це моя пам’ять. Це мої гени. Це гени моїх дітей.
Ми пережили це.
І ніякій росії це і не снилося.
Це наша перемога. І я її путіну не віддам.