Как известно, в данное время Министерство обороны Украины, во исполнение Указа Президента Украины «О решении Совета национальной безопасности и обороны Украины от 28 августа 2014 года «Про неотложные меры по защите Украины и укреплению её обороноспособности» от 24 сентября 2014 года №744, завершает разработку проекта новой Военной доктрины.
http://defense-ua.com/
Підготовка проекту нової Воєнної доктрини (далі – нова Доктрина), яка триває у даний час, повинна, на нашу думку, здійснюватися з урахуванням:
кардинальних змін, що відбулися у 2013 – 2014 роках у воєнно-політичній обстановці в світі, Європі та особливо навколо України;
відмови нашої держави від позаблоковості в умовах загрози масштабної відкритої або прихованої «гібридної» збройної агресії Росії проти України, подальшої ескалації спровокованого нею збройного конфлікту всередині нашої країни за участю російських військ, незаконних збройних формувань, найманців та терористів;
відповідних норм законодавства у сфері оборони, положень низки виступів у 2014 році Президента України П.Порошенка, рішень Ради національної безпеки і оборони України, Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», Програми діяльності Кабінету Міністрів України та Коаліційної угоди, яка є невід’ємною частиною цієї Програми.
Слід також використовувати відповідні оцінки та рекомендації неурядових громадських структур та воєнних експертів. Прикладом цього є пропозиції, що обговорювалися на засіданні «круглого столу», проведеного Громадською ініціативою «Рада Реформ Національної Безпеки» 24 грудня 2014 року в агенції «УНІАН» на тему: «Воєнна доктрина для громадянського суспільства», та матеріали Концепції нової Воєнної доктрини України, розробленої групою неурядових експертів цієї Громадської ініціативи.
Вважаємо, що нова Доктрина не може бути копією чинної Воєнної доктрини, з внесеними до неї окремими корективами, які принципово не змінювали б її структуру, характер та зміст засадничих положень. Вона, на нашу думку, мусить бути Доктриною воюючої країни, яка піддалася збройній агресії, тимчасово втратила контроль над частиною своєї території, громадян, економіки і де-факто перебуває у стані війни із сусідньою державою, а також змушена готуватися до тривалого воєнного конфлікту з нею і здійснення відновлення своєї територіальної цілісності у міжнародно-визнаних кордонів.
Крім того, нова Воєнна доктрина повинна бути специфічним, максимально конкретним та прагматичним за змістом документом перехідного воєнного етапу історії незалежної України.
Її основні положення мусять бути максимально зрозумілими, перш за все, для суспільства та громадян України, спонукати їх та державні органи до рішучих дій щодо забезпечення: підвищення обороноздатності країни; радикального та швидкого реформування сил оборони; відновлення територіальної цілісності держави; активізації трансформації міжнародних відносин, пов’язаних, насамперед, із виконанням завдань інтеграції до ЄС та НАТО.
У складній внутрішньо- та зовнішньополітичній ситуації нова Доктрина має надати українцям і зарубіжним партнерам, що підтримують незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, чіткі та однозначні відповіді на питання щодо актуальних для неї воєнних загроз, воєнного противника та союзників, шляхів зміцнення оборони країни, ліквідації воєнного конфлікту на її сході, відновлення територіальної цілісності тощо.
У той же час вона повинна бути гідної відповіддю на низку положень нещодавно оприлюдненої нової Воєнної доктрини Росії, які безпосередньо спрямовані проти національних інтересів нашої держави.
Загальновідомо, що Росія грубо порушивши норми міжнародного права та низки українсько-російських договорів, суверенітет, територіальну цілісність нашої держави, вже здійснила збройну агресію. Вона тимчасово окупувала та анексувала Крим. Продовжує в супереч Мінським угодам надавати всебічну підтримку діям незаконних збройних формувань, найманців та терористів на тимчасово непідконтрольних територіях у Донецькій та Луганській областях.
Крім того, існують загрози здійснення Росією нової масштабної відкритої або прихованої «гібридної» збройної агресії, а також поширення спровокованого нею у згаданих областях збройного конфлікту на інші області нашої країни.
Враховуючи зазначене, вважаємо, що нова Доктрина має ґрунтуватися: на принципі оборонної достатності, визначеному у чинній Доктрині, а на принципі повної мобілізації усіх воєнних, економічних, соціальних та морально-політичних можливостей держави і суспільства задля забезпечення належної оборони України; на засадах внутрішньої та зовнішньої політики України, насамперед, її інтеграції в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС, поглиблення співпраці з НАТО для досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, а також забезпеченні рівноправного взаємовигідного співробітництва у воєнній, воєнно-економічній, військово-промисловій та військово-технічній сферах з усіма заінтересованими іноземними державами-партнера, виходячи, в першу чергу, з необхідності гарантування безпеки, суверенітету, захисту та відновлення територіальної цілісності нашої держави.
На нашу думку, у новій Доктрині слід відмовитися від декларування її оборонного характеру. Висновок про має формуватися на підставі аналізу усіх її положень. Такий підхід використовується у воєнних стратегіях та доктринах провідних іноземних держав. Україна має право застосовувати на власній території воєнну силу для оборони, відсічі нової російської збройної агресії, а також і для контрнаступу, зокрема, з метою відновлення своєї територіальної цілісності в межах міжнародно-визнаних її кордонів, звільнення тимчасового окупованих та тимчасового непідконтрольних територій від російських окупаційних військ, незаконних збройних формувань, найманців та терористів.
Крім того, відповідно до положень Коаліційної угоди, у новій Доктрині пропонується визначити, що у середньостроковій перспективі вірогідним воєнним противником України є Російська Федерація.
Підставами для цього є те, що Росія:
вже здійснила на порушення норм міжнародного права та низки двосторонніх угод збройну агресію проти України, порушила її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість;
окупувала та анексувала Крим, нарощує на півострові, на північних і східних кордонах з Україною значні за чисельністю чисельність угрупування своїх військ (сил), накопичує велику кількість озброєння, у тому числі носіїв ядерної зброї;
готує та оснащує наступальним озброєнням незаконні збройні формування, найманців та терористів, засилає їх разом з військовослужбовцями російських збройних сил і спеціальних органів на тимчасово непідконтрольні Україні території, а також до південних та інших її областей для подовження «гібридного» воєнного конфлікту, здійснення розвідувально-диверсійних операцій та терористичних актів;
продовжує дестабілізацію політичної, соціально-економічної, міжнаціональної, міжконфесійної та іншої ситуації, у тому числі за рахунок здійснення терактів у східних, південних та інших регіонах України для провокування розпалювання у них збройного конфлікту в рамках реалізації оголошеного Кремлем проекту створення так званої «Новоросії».
Визначення Росії вірогідним воєнним противником потребуватиме внесення до положень нової Доктрини конкретних заходів, пов’язаних із підготовкою держави до захисту саме від російської агресії, застосування Україною воєнної сили у воєнних конфліктах на своїй території, спровокованих Росією та за її участі.
Це також буде адекватною відповіддю на заяву глави російського Уряду Д.Медведєва, що « … Україна стала потенційним воєнним противником Росії … » після подання Президентом України П.Порошенком до Верховної Ради України законопроекту щодо скасування позаблоковості нашої держави.
Разом з тим, є сенс використовувати у новій Доктрині поряд з терміном «вірогідний воєнний противник» термін «потенційний воєнний противник», який вживається у чинній її редакції.
Він застосовуватиметься відносно деяких сусідніх з Україною держав (крім Росії), наміри або дії з боку яких матимуть ознаки загрози застосування воєнної сили проти нашої держави. При цьому, слід розширити перелік таких намірів та дій, включивши до них, зокрема: перебування на їх території військових баз та контингентів російських військ; здійснення ними провокаційних, розвідувальних, диверсійних та інших дій проти України; демонстрацію воєнної сили; проведення спільних військових навчань на кордонах з нашою державою тощо. Потенційним воєнним противником може стати у майбутньому, насамперед, самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка, а за певних умов і Республіка Білорусь.
Безумовно, варто позитивно оцінювати заяви білоруських офіційних осіб, зокрема посла Білорусі в Україні В.Величка, про те, що їх держава ніколи не вдасться до агресії та не дозволить іншим країнам з її території вводити війська на територію України. Однак, є сумніви стосовно можливості виконання таких обіцянок на практиці. Нагадаємо, що у подібній ситуації в 2008 році Україна, навіть не будучи союзною з Росією державою, не змогла заборонити їй застосовувати у війні проти Грузії своїх військовослужбовців, військові частини та кораблі Чорноморського Флоту, які тимчасово базувалися у Криму.
На нашу думку, у новій Доктрині не слід також наголошувати, що Україна під час застосування воєнної сили керуватиметься принципом незастосування воєнної сили першою. За теперішніх умов цей принцип є неприйнятним. Росія першою вже застосувала воєнну силу проти України та продовжує її використовувати на нашій суверенній території. Крім того, такого принципу не має у воєнних стратегіях і доктринах багатьох західних держав та Росії.
У новій Доктрині необхідно більш коректно та повно за змістом визначити термін «воєнна політика». Нагадаємо, що у чинній Доктрині до цієї політики віднесено діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки держави лише щодо « … запобігання воєнним конфліктам, організації та здійснення військового будівництва, розвитку Збройних Сил України, інших … військових формувань та органів спеціального призначення, їх підготовки до збройного захисту національних інтересів». Проте, відомо, що іншою важливою складовою воєнної політики є діяльність згаданих суб’єктів щодо підготовки держави до оборони, здійснення відбиття збройної агресії та ліквідації (локалізації, нейтралізації) збройного конфлікту. При цьому треба зазначити, що результати аналізу досвіду бойових дій на сході України свідчать про недостатньо ефективне формування та особливо реалізацію саме цієї складової її воєнної політики. Тому слід приділити їй особливу увагу як у новій Доктрині, так і в інших документах оборонного планування.
Серйозного переосмислення потребують і положення нової Доктрини щодо оцінки воєнно-політичної обстановки, шляхів застосування воєнної сили проти України та характерних рис сучасних воєнних конфліктів.
Вважаємо, що згадані оцінки повинні стосуватися не лише розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, як це має місце у чинній Доктрині, а й у Європі, її східному регіоні та, особливо, навколо України, з урахуванням впливу на цю обстановку саме вірогідного воєнного противника — Росії.
Ретельного опрацювання потребують положення нової Доктрини, що визначають можливі шляхи реалізації загрози застосування воєнної сили проти України. Це стосується положень чинної Доктрини, в яких йдеться про збройну агресію, збройний конфлікт на державному кордоні, переростання внутрішньої нестабільності у збройний конфлікт всередині держави, а також про втягнення нашої держави у воєнний конфлікт між іншими державами. На сьогодні їх зміст не відповідає особливостям воєнного конфлікту, що відбувається між Росією та Україною і можливої його ескалації у майбутньому.
Так, Україна першою в Європі зіткнулася не із звичайною відкритою, а з прихованою «гібридною» російською збройною агресією та війною. У ній брали участь «зелені чоловічки» зі складу сил спеціальних операцій, певні політичні сили, громадські рухи, незаконні збройні формування, найманці та терористи, які скеровувалися, фінансувалися та озброювалися із-зовні Росією. При цьому в їх діях широко використовувався протестний потенціал частини місцевого цивільного населення. І така агресія та війна може розпочатися у майбутньому поза межами Донбасу.
Разом з тим, досить вірогідною уявляється і масштабна відкрита збройна агресія Росії проти України. Таким чином, нова російська агресія може бути різною. І це треба відобразити у новій Доктрині.
Не все є однозначним і у випадку реалізації загрози застосування воєнної сили проти України шляхом провокування збройного конфлікту на державному кордоні. Такого кордону не має між материковою Україною та окупованим російськими військами Кримом. Він відсутній і між тимчасово непідконтрольними територіями у Донецькій та Луганській областях, де також перебувають російські війська, та рештою території України.
Тому положення нової Доктрини повинні передбачати виникнення збройного конфлікту на визначеній Мінськими документами лінії розмежування воюючих сторін, або на адміністративних кордонах Херсонської та Запорізької областей у разі вторгнення російських військ в глибину території України, відповідно, з тимчасово непідконтрольних територій Донецькій та Луганській областей або з Криму.
Контроверсійними уявляються і положення чинної Доктрини щодо можливої реалізації загрози застосування воєнної сили проти України шляхом «переростання внутрішньої нестабільності у збройний конфлікт всередині держави». У такій редакції вони фактично підтверджують обґрунтованість заяв Кремля, що нібито збройний конфлікт на сході нашої держави є суто внутрішньо-українським, навіть громадянською війною, який виник із-за внутрішньої нестабільності в Україні, а Росія не має до нього жодного відношення.
Проте, усім добро відомо, що свого часу нестабільність у м.м. Донецьк, Луганськ та інших містах Донбасу (як і в Автономній Республіці Крим) було створено виключно із-зовні російськими спецслужбами, на російські кошти, із залученням російських громадян-керівників проросійських рухів та представників місцевої компартії, олігархата тощо. А з часом її переростання у збройний конфлікт на сході України відбулося лише завдяки направленню туди Росією підготовлених та відповідним чином озброєних незаконних збройних формувань, найманців та терористів під прикриттям так званих сил самооборони — загонів Гіркіна-Стрєлкова, Бєзлєра, російських козаків тощо.
Тобто, конфлікти у Крим та на схід України були привнесені ззовні Росією.
З огляду на зазначене, рекомендується у новій Доктрині визначити, що загроза застосування воєнної сили проти України може реалізовуватися шляхом створення ззовні вірогідним противником політичної, соціально-економічної, міжнаціональної, міжконфесійної та іншої нестабільності в східних, південних та інших регіонах України (зокрема, це вже спостерігається у Харкові, Херсоні, Запоріжжі, Одесі тощо), з подальшим сприянням її переростанню у нові збройні конфлікти всередині нашої держави за рахунок використання проросійських незаконних збройних формувань, найманців та терористів.
У новій Доктрині потрібно визначити ще один, доволі ймовірний та специфічний, шлях використання Росією воєнної сили проти України — застосування російських збройних сил на нашій території під виглядом псевдо-миротворчих сил для нібито примушення воюючих сторін до миру та їх розмежування за відсутністю відповідного рішення Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. При цьому слід зазначити, що такі дії Росії розглядатимуться Україною як збройна агресія і для її відсічі застосовуватимуться наші Збройні Сили та інші військові формування.
Найважливішими завданнями нової Доктрини є визначення не тільки вірогідного воєнного противника, а й середньострокового прогнозу виду (масштабу) воєнного конфлікту, який може розв’язати Росія проти України у майбутньому. Адже, на підставі саме цього прогнозу планується та здійснюється підготовка держави до оборони, встановлюється загальна чисельність особового складу Збройних Сил, інших військових формувань, кількість їх озброєння та військової техніки, обсяги мобілізаційних резервів, військових запасів різноманітних матеріально-технічних засобів тощо.
У цьому сенсі досить ймовірною, особливо у коротко- та середньостроковій перспективі, уявляється загроза здійснення вірогідним противником (Росією) відкритої збройної агресії проти України. Про це, зокрема, йшлося у виступі Президента України П.Порошенка 20 грудня 2014 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони України. Така агресія може стати початком не якоїсь локальної війни чи регіональної війни (про яку говорять деякі воєнні експерти), незрозумілої для українського суспільства та навіть військових, а масштабної війни Росії з Україною. Вона буде вітчизняною, цивілізаційною і тотальною, з точки зору нашої держави та її народу, війною за існування, суверенітет і незалежність України.
Такий висновок, зокрема, підтверджується оприлюдненими тижневиком «Дзеркало тижня. Україна» результатами проведеного 4 – 9 грудня минулого року Київським міжнародним інститутом соціології соцопитування понад 3 тис. респондентів у 179 населених пунктах країни. На запитання — «що відбувається зараз на сході України?», були отримані такі відповіді: війна Росії з Україною – 39,6%; громадянська війна, спровокована та підтримана російською владою – 21,1%; геополітична війна між Росією та США на території України – 12,1%; складно відповісти – 11,8%; громадянська війна, спровокована та підтримана київською владою – 8,1%; локальний збройний конфлікт між українськими силовими структурами та незаконними збройними формуваннями – 6,4%; відмовилися відповідати – 0,9%.
Згадана вище можлива війна Росії з Україною вимагатиме мобілізації усього наявного воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу нашої країни, введення не лише воєнного стану, а й оголошення стану війни з Росією.
Впевнені, що керуючись прогнозом виникнення саме такої війни, слід оновлювати концептуальні засади, планувати та здійснювати заходи щодо підготовки України до оборони, реформування і подальшого розвитку її Збройних Сил, інших військових формувань та органів спеціального призначення.
Враховуючи вказане, вважаємо недоречним використовувати у новій Доктрині радянсько-російську класифікацію видів воєнних конфліктів, зокрема, вживати терміни «локальна війна» та «регіональна війна». Це, крім вище наведених чинників, обґрунтовується наступними обставинами.
Іноземні політики та фахівці по різному оцінюють те, що відбувалося у минулому році у Криму та на сході Україні і спостерігається там зараз.
Представники НАТО, ЄС та її держав-членів уникають офіційного використання по відношенню до згаданих подій терміну «війна», оскільки він не вживається в їх спільних оборонних концепціях, стратегіях тощо. Замість нього вони оперують визначеними у цих документах термінами «криза» чи «конфлікт». При цьому наголошується, що західні держави (як, до речі, і Україна) не ведуть за кордоном війн в інших країнах, а беруть участь у міжнародному «кризовому врегулюванні» певних конфліктів чи в операціях проти тероризму, піратства тощо. Майбутнє покаже — чи використовуватимуть вони термін «війна» у випадку агресії проти однієї із держав Альянсу та здійснені колективної оборони від неї в межах власних кордонів.
Російські ж політики та військові свідомо кваліфікують події на Донбасі як «внутрішньо-український збройний конфлікт», «громадянська війна» тощо, заперечуючи тим самим визначальну роль РФ у започаткуванні війни з Україною. Відомо, що у російській Воєнній доктрині містяться терміни «локальна війна» та «регіональна війна». Порівняльний аналіз їх змісту та змісту аналогічних термінів, наведених у чинній Доктрині України, дозволяє стверджувати, що останні є невдалою компіляцією перших з них.
Деякі російські та інші іноземні науковці, аналізуючи події на сході України, можуть вважати їх локальною чи регіональною війною низької інтенсивності. Для нашої ж держави, її суспільства та сил оборони навіть проведення антитерористичної операції потребує залучення величезних людських, фінансово-матеріальних та інших ресурсів. Якщо ж Росія розв’яже масштабну війну проти України, остання змушена буде для її ведення мобілізувати увесь наявний воєнний, економічний, соціальний та духовний потенціал держави і суспільства. І для нашого народу та країни це буде не локальна чи регіональна, а тотальна визвольна війна, без розподілу її території на фронт і тил.
Тому, рекомендується у новій Доктрині вживати терміни «воєнний конфлікт» та два його види — «збройний конфлікт» і «війна». Розуміючи, що остання є звичайною чи «гібридною» масштабною війною Росії з Україною, у якій братимуть участь російські війська та сили.
Певні зауваження та рекомендації необхідно зробити і стосовно положень нової Доктрини, які розкриватимуть особливості підготовки держави до збройного захисту національних інтересів України.
Зокрема, на їх початку пропонується наголосити, що Україна при підготовці до збройного захисту національних інтересів має, до набуття членства у НАТО, покладатися виключно на національні оборонні можливості, боєздатність Збройних Сил, інших військових формувань та органів спеціального призначення. Державні органи і суспільство в цілому повинні усвідомлювати, що скасування позаблоковості України та визначення курсу на євроатлантичну інтеграцію у середньостроковій перспективі суттєво не вплине на підвищення її обороноздатності.
Підтвердженням такого висновку є негативний досвід російсько-грузинської війни 2008 року та нинішньої агресії Росії проти нашої держави. Офіційне визначення у минулому Грузією курсу на вступ до Альянсу, яке було підкріплене позитивними результатами відповідного всенародного референдуму, або дотримання Україною політики позаблоковості на догоду Росії, жодним чином не забезпечили захист їх суверенітету і територіальної цілісності, не завадили російській агресії та анексії частин їх територій.
При підготовці держави до оборони та відсічі можливої нової російської збройної агресії не варто очікувати надання з боку НАТО чи її окремих держав-членів військової допомоги Україні. Тому воювати за її існування та незалежність мають самі українці. І це повинне стати одним із головних положень нової Доктрини.
У цьому контексті, у новій Доктрині необхідно зазначити, що у сучасних реаліях дуже важливою складовою підготовки України до збройного захисту національних інтересів є підготовка її населення та території до оборони від нової масштабної російської збройної агресії. При цьому доцільно навести основні напрямки такої підготовки.
Крім того, досвід бойових дій Збройних Сил та інших військових формувань України проти російських військ, незаконних збройних формувань, найманців та терористів свідчить про значне підвищення ролі територіальної оборони у забезпеченні оборони нашої держави. Враховуючи це, варто у новій Доктрині передбачити положення щодо шляхів удосконалення територіальної оборони держави.
Рекомендується також визначити у новій Доктрині, що досягнення необхідного рівня обороноздатності держави має здійснюватися шляхом узгодженого формування і ефективної реалізації воєнної, воєнно-економічної, військово-промислової та військово-технічної політики, а також політики військово-технічного співробітництва України.
У цьому контексті пропонується внести зміни і до структури нової Доктрини. Зокрема, варто максимально наблизити її до структури подібних західних доктринальних документів та відмовитися від використання у ній колишньої радянської та нинішньої російської структури.
Відомо, що у радянські часи Воєнна доктрина складалася з двох частин: соціально-політичної та військово-технічної. Російська ж Доктрина має воєнно-політичну та воєнно-економічну частини. В останній з них також наводяться питання військово-технічної та оборонно-промислової політики і політики військово-технічного співробітництва. Структура чинної української Доктрини дублює структуру російської Доктрини.
Доктринальні документи західних держав структурно також мають невелику воєнно-політичну частину. Однак, другою у них є військова частина, в якій містяться питання щодо реформування, розвитку збройних сил, особливостей їх застосування тощо. При цьому у західних доктринах не викладаються воєнно-економічні, військово-технічні, тим паче оборонно-промислові питання і питання військово-технічного співробітництва.
З огляду на це, по-перше, недоцільно у структурі нової Доктрини передбачати положення щодо мети та основних напрямів воєнно-економічної, військово-промислової та військово-технічної політики України, які є у чинній Доктрині.
Нагадаємо, що усі ці положення докладно викладатимуться у щорічних держаних бюджетах, а також у законах України «Про створення та виробництво озброєння, військової і спеціальної техніки», «Про військово-технічне співробітництво», у державному оборонному замовленні, у держпрограмі розвитку озброєння та військової техніки, у держпрограмі реформування та розвитку оборонної промисловості держави і в Стратегії військово-технічного співробітництва України, які передбачається ухвалити або затвердити у 2015-2016 роках.
По-друге, значною вадою попередніх воєнних доктрин нашої держави була відсутність в їх структурі положень, які визначали б засадничі питання її воєнної політики щодо реформування та розвитку Збройних Сил – головної складової сил оборони України, забезпечення її суверенітету, незалежності та недоторканності, а також особливості їх застосування при відсічі агресії вірогідного воєнного противника, веденні війни, участі у збройному конфлікті тощо.
У минулі роки згадані питання наводилися у державних програмах реформування та подальшого розвитку Збройних Сил, а з 2012 року – ще й у відповідній Концепції, які мали грифи «таємно» та «для службового користування», відповідно. А питання ж підготовки і застосування Збройних Сил та інших сил оборони викладаються у документах, які затверджуються Міністром оборони України і також є «закритими» документами.
Наприкінці минулого року Міністр оборони України С.Полторак оприлюднив на засіданні Верховної Ради України інформацію стосовно прийняття Міністерством оборони Задуму на 2015 рік щодо розвитку Збройних Сил України. Нажаль, як і в минулому, цей Задум також є «закритим» для суспільства документом.
Впевнені, що в сучасних українських реаліях політично-недалекоглядним є спроби втаємничення від суспільства і пересічних громадян загальних пріоритетів та напрямів реформування і подальшого розвитку Збройних Сил, а також засад їх застосування, особливо в умовах ведення Росією проти України масштабної звичайної або прихованої «гібридної» війни.
Тому рекомендується передбачити у структурі нової Доктрини положення стосовно сучасних тенденцій військового будівництва в Україні, створення Збройних Сил нового типа, засад їх застосування в умовах ведення не лише звичайної, а й «гібридної» війни тощо.
До речі, у цьому зв’язку варто звернути увагу Міністерства оборони України на те, що свого часу Президент України П.Порошенко пообіцяв передати до Парламенту України « … план, яким чином нам реформувати оборонний сектор, значно підвищити ефективність Збройних Сил і силових підрозділів, як зробити їх добре забезпеченими, мобільними та високооснащеними». Головні складові такого плану можуть бути викладені у вище згаданих положеннях нової Доктрини.
По-третє. У структурі нової Доктрини слід також передбачити окремі положення, які визначали б пріоритети, шляхи та заходи щодо забезпечення:
імплементації положень політичної частини Угоди про асоціацію між Україною, з однією сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої сторони, з воєнно-політичних та військових питань;
поглиблення воєнно-політичної та військової співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв у воєнній сфері, необхідних для набуття членства у цій організації.
Впевнені, що належна поінформованість цивільних і військових громадян нашого суспільства стосовно цих пріоритетів, напрямів та, особливо, переліку і змісту критеріїв у воєнній сфері, досягнення яких необхідне для набуття членства у НАТО, сприятиме наданню ними свідомої підтримки руху України до членства у вказаних міжнародних структурах, її інтеграції до співтовариства розвинутих та демократичних держав світу.
Природно, що запропоновані нами оцінки, висновки та рекомендації щодо структури, характеру та змісту основних положень нової Воєнної доктрини України є безумовно дискусійними. І тому сподіваємося, що Міністерство оборони України проведе публічне обговорення проекту згаданої Доктрини за участю громадських організацій, Народних депутатів України та неурядових воєнних експертів, як це, наприклад, здійснюється Національним інститутом стратегічних досліджень при підготовці проекту Стратегії національної безпеки України.
Вадим ТЮТЮННИК, Валентин ГОРОВЕНКО,
співробітники Національного інституту стратегічних досліджень,
радники Експертної Ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння