Скоро друга річниця повномасштабного вторгнення, і нині Україна перебуває в найгіршому стані за ці два роки.
Суспільство втомлене й розколоте, виснажене чварами й зневірою. Завищені очікування 2023 обернулися розчаруванням навіть для тих, хто не зачаровувався. Той градус єдності й наснаги, що був у перші дні, закінчився.
Армія виснажена боями, відсутністю ротації й некомплектом особового складу, нестачею озброєння й боєприпасів, недолугими заявами та нерозумінням, що буде далі з системою командування. Такої хвилі добровольців, як на початку, вже ніколи не буде.
Бізнес вкотре обманутий, коли на виконання нещодавніх обіцянок щодо припинення тиску були внесені законопроєкти, які лише погіршують. Частка підприємців, готових просто закриватися, сягнула рекордної позначки.
Комунікація між владою і суспільством остаточно припинилася. Єдиний марафон, анонімні телеграм-канали та позитивні блогери не здатні ні донести позицію, ні зберегти довіру. Важливі речі дізнаємося з іноземних медіа. Зворотні сигнали знизу вгору блокуються повністю. Життєво важливі рішення принципово не обговорюються.
Державна служба фактично на грані зникнення через некомплект, низькі зарплати, страх переслідувань навіть за конче необхідні рішення та ненависть суспільства. Недоброчесні крадуть як в останній день, доброчесні ховаються як равлики. Довіра до державних інституцій в цілому на вкрай низькому рівні.
Політична еліта принципово сконцентрована на рейтингах і виборах, а не на перемозі. Ця хибна система пріоритетів коштує щоразу більше.
Іноземна допомога надходить повільніше і в меншому обсязі, ніж потрібно. Проблема нашої невдалої комунікації (слабких повідомлень та недостатніх каналів) поєднується зі стратегічною розгубленістю самих союзників, які бояться нашої поразки й нашої перемоги приблизно однаково.
Є загроза втрати макрофінансовоі стабільності, різкого падіння курсу гривні та спалаху інфляції (хоча інтенсивна співпраця з ЄС та МВФ може відвернути цю загрозу).
Це все на фоні подальшого розгортання демографічної кризи, величезної еміграції та внутрішньої міграції, зростання тіньового ринку праці та збільшення чисельності громадян, які потребують соціального захисту.
І все це на тлі згортання демократії, свободи слова, прозорості й підзвітності, місцевого самоврядування та інших основ української життєстійкості. На фоні політичних чвар та комунікаційних провалів.
Ми підійшли найближче за 32 з половиною роки незалежності до стратегічної поразки. За якою Руїна, пустка й наступний геноцид.
Ціна того, що можна втратити, усвідомлюється в момент втрати.
Тут треба було би написати за законами жанру якийсь call to action, заклик до дії. У мене немає заклику до дії. Скоріше заклик до бездіяльності, адресований групі людей, які керують країною. Припиніть. Просто припиніть політичні ігри, рейтинги та підготовку до виборів. Припиніть розхитувати човен. Посидьте трохи без діла, відпочиньте. Дайте можливість людям видихнути. Дайте можливість Парламенту навести лад з терміновими прогалинами в законодавстві, а Уряду в економіці. Дайте можливість армії воювати, а підприємцям працювати. Дайте людям спокій. Час для політики настане ближче до перемоги. А зараз ми ближче до поразки. Просто припиніть.
Інакше човен потоне, і не буде чим керувати.
.
Згадуючи вже майже 33 роки сучасної української історії, яка пройшла перед моїми очами, мене останнім часом стало переслідувати відчуття якоїсь системної помилки. Тобто, помилки, яка весь час повторюється.
Різні політичні лідери, різні політичні сили приходили до влади, але завершувалося це завжди дуже схоже: скандали, корупція, зрада.
Тому що ми (я маю на увазі більшість суспільства) весь час боролися не проти того. Ми боролися одне з одним, а треба було боротися з росією, яка нас цькувала одне проти одного.
Єдиною людиною, яка за складом обставин, я вважаю, почала саме таку боротьбу, це був Порошенко. Бо опинившись на верхньому щаблі влади, він побачив руки головного маніпулятора і побачив ті ниточки, за які він смикає.
Але, все це тут же потонуло у боротьбі проти Порошенка.
І на гребні цієї боротьби, до влади прийшов Зеленський, який теж став боротись з «внутрішнім ворогом», старанно відводячи очі від рук головного маніпулятора.
Вже доведено, що і Кучма, і Янукович не боролися проти кремля, бо за це отримували колосальні гроші, Ющенко намагався боротись, але він був не боєць.
І ось тут виникає питання: чому ж Зеленський «не бачив» того, що з посади президента видно не озброєним оком? Це не може бути випадковістю.
Ось і зараз, коли кремлю не вистачає зовсім трохи, щоб обвалити нашу оборону на сході, раптом Зеленському приходить в голову поміняти Головкома разом зі всім його штабом, а разом з цим «перетрусити» взагалі всю управлінську вертикаль. Це за два місяці до кінця каденції, при тому що вибори не можуть бути проведені!
Той, хто і досі думає, що це звичайна дурість, дуже помиляється. Дурний шкодить всім і, в першу чергу, собі. Цей шкодить всім, але не собі. Він хоче влаштувати в країні управлінський хаос для того, щоб зникнути у мутній воді. А за одне і обвалити цю країну, щоб нікому було його потім розшукувати.
Це і є загальна картина останнього державного злочину Зеленського прямо у нас перед очима.
Shlomo Nagel
Гинемо, як мурахи.
Кожного разу як в якійсь страшній грі на виживання — хто наступний? І може бути, росіяни судять нас по собі (звичайно ж, по собі), бо і ми, і вони зовні виглядаємо як люди (але щодо них є нюанс), коли ж ми зламаємося — але вже кілька років так і живемо. Вони безглуздо пруться як барани на ворота, гниють на наших полях, в наших лісах, в нашому чорноземі. Ми встаємо після кожної атаки, не всі, а хто живий. Встаємо, скидаємо з себе каміння, скло, зашиваємо рани та йдемо далі.
Те, що дико та страшно європейцям — для нас давно буденність. І в такий страшний час не зламати би те, що працює. Не нашкодити тому, що грає нам на руку. Не наплювати на важливе. Не знецінити. Не зруйнувати на користь росіянам.
Чуєш, зелений?
Хоча не чуєш. У тебе там вже якась спотворена реальність.