За цей рік відбулися титанічні зміни.
Україна за цей рік перетворилася із незначної плями на мапі світу в зразок мужності, сміливості і свободи для всіх народів. Престиж українців у світі злетів ще й тому, що українці не просто відважні люди, які прийняли виклик від зла і зламали йому ноги, та ще й в момент, коли сам світ ще боявся серйозно допомагати нам зброєю, а українці ще й порядні люди. Правильні люди. Які не тільки знайшли в собі сили дати відсіч, але й зберегти людське обличчя. Попри все заподіяне нації зло.
І допомагати таким стало світовою справою номер один. Справою, що визначає мораль.
Але сталися зміни і для Росії.
По-перше, Росія за цей рік остаточно перестала бути наддержавою. Тепер вона відстоює свій статус хоча б уже регіонального лідера перед цією величезною Україною на одну шосту суші, яка на неї напала і загрожує її існуванню.
Та більш цікавим відкриттям для світу стало те, що не вдалося нічого рашці навіть не через перевагу української Армії над російською, не через перевагу українського генерала над російським, українського солдата над російським, українського військового мистецтва над російським. А через більш провалля між рівнем розвитку двох народів: українського — вільного, демократичного, справедливого (сучасного), і російського — рабського, дикунського і відсталого.
Рашка на очах здивованого світу всього за рік деградувала в таке дикунство, що зуміла шокувати всіх. Путін, як і гітлер, міг би обратися президентом будь-де. Але втриматися така істота могла б лише серед глибоко примітивного суспільства, де відсутні новомодні поняття «закону» і «моралі», бо мораль і закон там це те, що сказав вождь. Сказав мамці, що синок її не її, а його, і вона згодна. Сказав, що синок її не улюблена дитина, а бухарь і гамно і все одно здох би, і всі у суспільстві погодилися. Хоча ще вчора він казав інше, що ніяких срочніков і ніякої мобілізації не буде.
Бо це все — первісно-общинний лад з первісними вождівством і моральним релятивізмом, де навіть глибинне і давнє, таке, як материнський інстинкт — ще не досягнуте.
Та насправді все це про них було давно відомо, а подив це викликало лише у тих, хто вірив в Толстого і балєт, як Папа Римський. А хто читав Івана Багряного, де в «Сад Гетсиманський», діють ті самі лукаві людожери, що лукаво прикидаються людьми, знав це все завжди.
Тепер на людоїдів наведені прожектори і всі у світі шоковано вивчають нове історичне відкриття: нове плем’я дикунів, серед яких опиняється герой цієї історії, Індіана Джонс, і які своїми кривавими ритуалами, розгулюваннями з людськими черепами і безглуздою жорстокістю викликають у глядача бажання, щоб герой розібрав цих потвор на атоми.
Орки прикидалися «імперією» (теж новомоднє слово, яке їм не підходить), а виявились просто різноплемінною ордою навіть без материнської території, як у тої ж Британської чи Римської імперій. Московити не мають ідентичності і виводять своє походження з материнської території своїх ворогів.
Московія на своїх ефірах визгливо бажала вбомбіть Україну у Середньовіччя, натомість сама з бомбами на наші пологові будинки опинилася там, де Середньовіччя — недосяжна висота розвитку.
І виявили тепер вже вони самі, що навіть їхній «міністр оборони» виявився просто хитрим проповідником, який 10 років стукає в бубен, танцює на одній нозі і показував їм карго-культ з фанерними літачками, рейхстагом, літаючі танчики на біатлонах, а простіше: копіював всі зовнішні ознаки армій світу. В їхньому первісному суспільстві він просто виявився найхитрішим серед інших фаворитів вождя, зумів зіграти на його магічному мисленні, підсунув йому шамана там якогось чи оленячі роги з чарівними якостями по підвищенню потенції, і з провінційної нікчеми перетворився на Субедея! Полководца Чингісхана!
Коли весь цей картковий будинок прогнозовано розсипався зіткнувшись з реальністю в бою з армією навіть не наймогутнішої європейської держави, вождь з кісточкою в носі виставив вперед іншого свого фаворита: дірявого зека, що розбивав своїм голови кувалдою. І замість солдата карго-культу, навіть срочника, якого за день до вторгнення в обов’язковому порядку перевели на контракт, бо контрактнік це модно, це роблять омериканці, на сцену вийшов солдат-зек.
Хан племені вишкірився на своєму троні: о как всєї пірііграл! У нас будєт дохнуть отрєб’є і бухарики, а в них — солдати!
І хоча вождь з намистом із черепів розмірковував логічно (як на систему координат печери): найжорстокіший дикун буде найефективнішим в бою, — але нікого в світі чомусь ця хитра схема не вразила. Бо злодію за його послуги треба платити свободою, бойові якості в нього так собі, а строк служби проходить дуже швидко. І потім цей вбивця повертається у суспільство і привіт. І доки супротивнику в іншому випадку довелося б роками, а то і десятиліттями вбивати тебе в твій в’єтнамський (чи афганський) синдром, вожачок-дурачок привіз росіянам на голови таке щастя тут і зараз.
Але тепер ці гаврики воюють вже між собою і вже помітили, що і в вождя-то магічні здібності, кажись, відсутні. Прямо, як в часи останніх римських імператорів, коли вожачки різних варварських племен, що проживали на території імперії, спершу демонстрували імператору лояльність, наперебій називали себе «піхотінцамі (цезаря)», а потім взяли і скасували імператорів. Бо грабувати помєстья багатих римлян значно безпечніше ніж дохнути у війні з противником, який може вбити.
І вже ці герої фєстівалять по росії на крадених тачках і мочать російських ментів, які їх випустили. І чим далі, тим буде їх більше, і всі ці стада гвалтівників і мародерів, дєсантінков, спєцназовцев і прочєго отрєбья збудують всім тим, хто замість «не вбий, не вкради» закликав «вбивай і кради», новий світ, який вони хотіли.
А нам залишається продовжувати роботу. Ми обрали шлях цивілізації. Ми переможемо.
.
Вчора ми теж говорили про те, як правильно рахувати хронологію війни — як рік чи дев’ять років, і з якого числа починати відлік.
Для мене особисто це дві різних війни. За обсягом, територією, кількістю втрат.
І наша армія зовсім інша. Якби путін напав на нас у 14му так, як у 22му, ми б іще якийсь час партизанили, і все. Якби вони застосували ракети, авіацію, важке озброєння, танки і регулярну армію так як зараз, кількома фронтами.
Нас тоді врятувало везіння, блеф і дипломатичні хитрощі, тобто Мінські угоди. Порошенко тоді переграв путіна, це визнали всі учасники переговорів, навіть росіяни.
У тих умовах це було практично неможливо. Людині, яка змогла відстрочити масштабне вторгнення на вісім років і за цей час створити армію з нуля, потрібно ставити пам’ятники.
У чотирнадцятому всі наші боєздатні підрозділи нараховували близько п’яти тисячі чоловік, от і воюйте. Кілька бтрів їздили по кільцевій довкола Києва, створюючи видимість переміщення техніки.
Що, забули уже металобрухт на полігонах, і як механіки з усієї України ремонтували цей шрот за людські гроші?
Якби путін тоді все таки наважився, то не факт, що його б зупинили під Львовом. І не факт, що навіть під Варшавою.
Називати Мінські зрадою може або дуже недалека і наївна людина, або…
Ось це і є цей день. І цей рік.
Малий сам, без батьків, переходить кордон…
Мене давно не торкають дорослі. Чому? Бо, як правило, вони і є ковалями власних доль… Власними помилками і відсутністю висновків з них, власними стереотипами і упередженнями, лінощами і дурощами, відсутністю і небажанням критично мислити, інфантильністю і ілюзіями щодо дуже крихкого благополуччя і матеріального світу довкола, нерішучістю і ще купою всього…
І за все це платять діти. Яким, навіть не дали шансу, зробити свій вибір і не наробити власних помилок.
Наші малі і такі дорослі діти. Наше життя і ще один наш фронт, де немає бути кожного дня 24-те… На ньому кожен день має бути нова перемога. Бо інакше, заради чого ж тоді це все?