Тому що зрозуміло, що піти на зрив зустрічі керівництво УПЦ МП могло тільки після жорсткої вказівки, отриманої від свого власного керівництва — Московського патріархату. А патріархія, у свою чергу, навряд чи наважилася б на таку вказівку без консультацій із адміністрацією президента Росії. Коли мова йде про чужі землі, Путін і Кирило діють у «симфонії».
Однак замість симфонії вийшла какофонія. Якби запланована зустріч відбулася, вона навряд чи вплинула б на актуальну позицію епісокопата УПЦ МП по відношенню до надання автокефалії для Української церкви. Однак дозволила б цьому ж єпископату продемонструвати повагу до Української держави, наголосити, що УПЦ МП — українська церква. А замість цього був наспіх — і судячи, з цієї поспішності, обманом — скликаний собор для засудження матері-церкви, Константинопольського патріархату. І на цей нецерковний вчинок зважилися клірики, які після відновлення канонічної території Константинополя є його священиками, які заради порятунку своїх вірян зобов’язані чекати подальших вказівок від Вселенського патріарха, а не відрікатися від нього! Яке самовдоволення!
Цей обман — як і сам зрив зустрічі з президентом — продемонстрував те, що ми знали і без демаршу московських церковників. УПЦ МП — російська церква. І її єпископату наплювати не на президента України, не на Константинопольський патріархат, не на автокефалію. Її єпископату наплювати на Україну.
З високої кремлівської дзвіниці.