У 2014-му Україна обрала еволюцію. Ми будь-що воліли зберегти легітимність. Тяглість української державності була понад усе. Попри те, що понівечені тіла небесної сотні і згарище будинку профспілок волали про радикальний розрив з минулим. Сьогодні ми розплачуємось за те, що зрадили революцію.
Сьогодні я витратив фактично весь день на перегляд трьох судових засідань, в яких сумнозвісний суддя Сергій Вовк задовольняв клопотання прокуратури про обрання запобіжного захисту трьом підозрюваним у вбивстві Павла Шеремета. Той самий суддя Вовк, який у 2012 році головував у судовому засіданні за сфабрикованою справою проти Юрія Луценка. Тоді Вовк засудив Луценка до 4 років позбавлення волі. Той самий суддя Вовк, якого Верховна Рада в 2015 році позбавляла недоторканності, а Вища кваліфікаційна комісія суддів відсторонювала від посади. Але який вже 2016-го спокійно повернувся на роботу до Печерського суду, бо вміє судити так, як скаже влада (привіт люстраторам і судовій реформі Філатова-Порошенка!).
Переглядаючи сьогодні судові засідання, я весь час ловив себе на відчутті дежавю, коли Оболонський райсуд Києва узимку 2014-го обирав запобіжний захід Oleksandr Kravtsov за начебто побиття роти беркутівців у Кріпосному провулку. Так само написані під кальку абсурдні підозри. Таке ж зухвале ігнорування фактів. Таке ж нехтування здоровим глуздом. І така ж профнепридатність слідчих-прокурорів-суддів, що навіть сфальсифікувати справу як слід не можуть.
Сьогодні у всіх трьох підозрюваних були переконливі алібі. Але ані штампи прикордонників у паспорті Яни Дугарь, які свідчать, що під час начебто фотографування камер спостереження в Києві вона перебувала на військових навчаннях у Румунії, ані співробітники Юлия Кузьменко з «Охмадимту», які бачили її на роботі 20 липня о 7:45, тобто під час – за версією слідства – підриву автівки Павла Шеремета, ані знайомі Андрій Антоненко з Ворзеля, у яких він провів вечір, коли – як випливає з тексту підозри – мав би мінувати авто Шеремета, ані відмінна форма бороди, ані клопотання адвокатів опитати судинного хірурга і ветерана ПДМШ Владислав Горбовець, який лікував Андрія напередодні вбивства Павла Шеремета і міг засвідчити, що його пацієнт не кульгав, слідчого суддю не зацікавили. Від слова зовсім.
Вже після кількох годин перегляду стало зрозумілим, що суддя Вовк задовільнить усі клопотання прокурорів. Чого б вони не попросили. А вже увечері Аваков у Савіка зробив все, аби підтвердити: Україна – це маленька Росія. Винних у резонансних справах тут призначають політики. Суд лише юридично оформляє політичні рішення. В противному разі будь-який незалежний та професійний суддя повернув би підозру про «захоплення ультранаціоналістичними ідеями та культ величі арійської раси» слідчим з настановою більше не ганьбитися і відпустив би підозрюваних додому.
Зауважте, головні актори цього театру абсурду не «нові люди» із ЗЕ-команди. Аваков – голова Харківської ОДА (2005-2010), народний депутат України 7-го та 8-го скликань, міністр внутрішніх справ 2014-19 років. Ігор Клименко -голова НПУ, кар’єрний поліцейський, який від 1998 року безперервно робив кар’єру в органах внутрішніх справ. Про суддю Вовка я писав вище. Жодного неофіта на сцені. Президент та Генпрокурор – глядачі в першому ряду партеру цього театру абсурду. І – увага! – жодної реакції опозиційних партій на відверте правове свавілля влади (спеціально заходив пошукати на офіційні сайти «Голосу», ЄС та «Батьківщини»)!
Пазли склались. Революція програла. Замість зміни системи, ми кілька разів змінили обличчя на Печерських пагорбах. А ті, хто майже до ранку підтримував у залах та коридорах Печерського суду Яну, Юлію та Андрія, для нашого політичного істеблішменту навіть не електорат. Політики навіть не захотіли попіаритись на чужому горі!
Втім ми самі винуваті. Історія – штука жорстока. У 2014-му ми вирішили довірити країну «досвідченим» та «професійним». У 2019-му остаточно з’ясувалось, що дякувати ніхто не збирається. Як і ділитись непосильно нажитим під час революцій та війни. Але головне не це – ніхто більше не збирається рахуватись з військовими-добровольцями-волонтерами. Бо наше місце на фронті – захищати Україну, аби її і надалі грабували «свої», а не «москалі». Земля на черзі. А щойно ми пробуємо щось змінити всередині – нас швидко і переконливо ставлять на місце. Вбивають, як Катю Гандзюк. Чи кидають за ґрати, як Андрія Антоненка.
Повторюсь, ми на це заслужили. Бо ми так і не стали справжнім суб’єктом великої української гри. Ми не змогли об’єднатись у впливовий рух. Фантастичні рейтинги народної довіри до військових-добровольців-волонтерів найбільш спритні з нас другий раз поспіль розміняли на окремі місця у чужих партійних списках. Ми так були поведені на державності та російській загрозі, що не спромоглися створити ані українську ІРА, ані український АНФ, ані українську «Солідарність». Ми спокусились примарою поступових змін. І ці поступові зміни привели нас до маленької корумпованої поліцейської держави. З дуже впливовим міністром внутрішніх справ.
Далі все просто. Є ще шанс об’єднатися перед розстрілом і силою відстояти свою правду. Є шанс змиритись з поразкою нашої революції і спробувати адаптуватись до нових реалій. Є шанс пакувати валізи – і валити з країни, в якій тобі можуть пришити «захоплення ультранаціоналістичними ідеями та культ величі арійської раси» і на цій підставі звинуватити у підриві журналіста – тому, що ти носиш бороду, одяг з принтами, і вимикаєш на ніч телефон. Алібі не допоможуть.
Слід констатувати, що мирної електоральної революції, на яку українці сподівались ще навесні-влітку цього року, не вийшло. Система виявилась живучішою, енергічнішою, ресурснішою та потужнішою за окремо взятого Зеленського і швидко заповнила собою його внутрішню порожнечу.
Втім шанс завершити нашу революцію ще є. Оскільки, як і шість років тому, програш означає для багатьох втрату всього. Для когось свободи. Для когось навіть життя. Влада кинула нам відвертий виклик. Репресивний апарат ставить на конвеєр політичні замовлення. Як і шість років тому, влада не вірить, що ми можемо дати бій. А даремно. Бо тоді оформлений у підозри потік свідомості слідчих нацполіції може раптом трансформуватись у самовтілювані пророцтва. Якщо ми, звичайно, чомусь навчились за минулі шість років …
Ще не пізно! Бо сьогодні Яна, Юлія та Андрій – завтра ти!