Останнім часом побільшало постів про смішних, поганих, маніпулятивних українізаторів, які намагаються збільшити присутність української мови в Україні.
Основна претензія – ви погано українізуєте, не якісно, тому на українську переходити не буду, а буду висміювати і максимально дискредитувати українізацію.
Я розкажу вам історію, як мене ніхто не питав, чи хочу я русифікуватися, а просто заставили. На початку 90-х я вступив на факультет Інформатики і обчислювальної техніки в КПІ. До цього я вчився в звичайній СШ №1 в Андрушівці. Українською. А в КПІ всі пари, без винятку, викладалися російською. Так, Україна вже була незалежною, але ні українських підручників, ні україномовних вчителів, ні бажання навчати державною мовою в КПІ не було. Мене ніхто не питав, чи розумію я спеціальні терміни, чи нормально я адаптувався до іноземної мови викладання. Попереду була сесія і вибір – або адаптуватися до російської, або вилетіти з КПІ.
Ось така історія про те, як у своїй рідній країні я став національною меншиною.
Тому я чудово розумію людей, які із статусу носіїв панівної російської культури переходять у статус національної меншини. Це не дуже комфортне відчуття.
Не розумію тільки, чому досі не придумали нічого нового, крім легендарного «какая разніца, на каком язикє говоріть??». Бо часи змінюються, але незмінним лишається одне: якщо «какая разніца??», це значить, треба російською. Бо яка б не була разніца, на українську переходити вони категорично не бажають.
Під приводом слідування європейським гуманістичним цінностям нам маніпулятивно пропонують зберегти статус-кво – розвивати тайожну в якості мови звичайної меншини. При цьому повністю ігноруючи факт вікового нищення тайожною імперією всього українського і уникаючи історичної правди, що справжній статус-кво – україномовна Україна. І тільки після його досягнення, можна буде говорити про справедливий баланс української і тайожної в Україні. Зараз на порядку денному деколонізація і повернення зросійщеним поколінням мови і культури предків. Без деколонізації будь-які дискусії про роль тайожної мови в Україні недоречні.
Тому я намагаюся не критикувати українізаторів, навіть, коли вони роблять це незґрабно. Бо українізація працює на нас, а русифікація — ні.
Я вірю, що пройде час і тайожна в Україні колись стане звичайною мовою, на кшалт польської чи болгарської. Але поки що цей час не настав.