Це наш день, бо у нашій крові гідність, а не підлість.
Україна пережила так багато, що ще одного єрмака переживе точно.
Я повірю лише тому актору, який зміг пережити та пропустити через свою душу пережите. Коли його голос, його очі, сенс його слів кричить про правду.
Він каже: «нам не треба задирати носа, але й не треба опускати очі».
Він каже про Стуса, про 90-ті, про Майдани, про окопи.
Про полонених українських моряків, які голосно сміялися, сідаючи в російський автозак: «на Одесу! А потім звернеш до Коблєво, зупинимось на каву!» І ці моряки — приклад переможців, а не переможених.
Він читає з папірця звернення до мешканців українських міст, а до «пацанов Юго-Востока» чомусь російською, немовби вони там, на «юго-востоке», якісь обділені розумово, бо не розуміють мови рідної країни.
Я повірю актору, який розуміє, про що він говорить людям. Повірю людині, якій боляче. Повірю тому, хто бачив своїми очима. Повірю, якщо така річ, як ГІДНІСТЬ, буде наповнювати того, хто про цю гідність розповідає іншим, і каже «МИ».
Він каже: «МИ з вами вільні». Він каже: «МИ маємо гідність». «МИ» — немовби має до гідності та волі якесь відношення, ким би він не був — президентом чи двірником.
Не важливо, ким ти працюєш. Не важливо, які статки в тебе є. Зовсім не важливо, як ти виглядаєш та у що одягаєшся, які в тебе досягнення та яка популярність, чи всього цього взагалі немає.
Все, що має значення — гідність. Чи є вона в тебе, і тоді всі твої вчинки — це вчинки саме вільної, незалежної, сильної людини.
Чи в тебе немає гідності. І тоді не варто самостверджуватися за рахунок справжнього Українця.
Не треба.
Не тобі.
Не в цей день.
Моя глибока шана всім тим, хто відстоював та сьогодні відстоює нашу незалежність.