У нас не будет еще и внешней разведки

P.S. Деградація зовнішньої розвідки України (2020-01-27)

На тлі відкритого військового протистояння України та Росії українська розвідка мала б розвиватися, але розвідка в нашій країні переживає не просто кризу, а деградацію.

В цьому переконаний оглядач відділу міжнародної політики DT.UA Володимир Кравченко.

На думку автора, сьогодні українська розвідка неефективна, неповоротка, безсистемна, а також страждає від недофінансування та відтоку кадрів. І головне — вона не потрібна вищому політичному керівництву країни.

Кравченко наголошує, що до деградації зовнішньої розвідки України привели декілька чинників.

Першим оглядач виділяє відсутність розуміння у вищого політичного керівництва країни функцій і завдань розвідки та, як наслідок, відсутність замовлення на продукцію «лісу».

Другий чинник — призначення керівниками СЗР випадкових людей. Мотиви президентів очевидні: хочеться мати «ручного» керівника кожної спецслужби. Але міскастинг на роль «головного лісничого», своєю чергою, викликає лавину інших проблем. І це не тільки вузькість кругозору українського «М» і його невміння грамотно поставити завдання своїм підлеглим у період російсько-української війни.

Третій фактор, що спричинив кризу зовнішньої розвідки, — фінансовий.

«Це аксіома — розвідка дешевою не буває. Але за співвідношенням витрат і результатів розвідка є одним із найвигідніших підприємств, оскільки здатна ефективно вирішувати багато питань на далеких підступах. Адже дешевше витратити мільйони й запобігти проблемі, ніж мільярди для її вирішення. Але це необхідно розуміти керівництву країни — президенту, прем’єру, спікеру, міністрам, парламентаріям, усім тим, від кого залежить виділення коштів», — пише Кравченко.

Він додав, що фінансування традиційно є слабким місцем української спецслужби.

У такій ситуації для багатьох українських «джеймсів бондів» межа мрій — поїхати на роботу за кордон.

Кравченко попереджає, що розвідка знаходиться на периферії пріоритетів, і Банкова не приділяє належної уваги фінансовому забезпеченню розвідки.

Четвертий фактор — зношення технічної бази.

«Українська зовнішня розвідка довгі роки була сильною своїми підрозділами, які могли знімати інформацію із супутникових каналів. Технічні потужності дісталися українській спецслужбі з часів СРСР і в дев’яностих роках минулого століття були модернізовані. Однак за минулі десятиліття науковий прогрес пішов уперед семимильними кроками, а українська розвідка не встигала модернізувати свої технічні можливості. Окрім того, значна частина технічної бази розташовувалася в Криму», — зазначає Кравченко.

Розмивання професійного середовища, коли в розвідку на високі посади масово прийшли люди зі сторони, посилилося під час тримісячного керівництва Владислава Бухарєва, який фактично готував повернення Служби зовнішньої розвідки до СБУ, пише Володимир Кравченко.

«Однак свіжа кров у кастові структури — не завжди добре. І не тільки тому, що масове заходження чужинців може спровокувати внутрішній конфлікт. І не лише тому, що в «есбеушників» або «ментів» інший професійний менталітет. Деякі з новоприбулих при Бухарєві запам’яталися в «лісі» прозаїчними запитаннями: «Поділіться: як ви тут заробляєте? Де бабло рубаєте?», — пише Кравченко.

Оглядач додав, що з призначенням Валерія Євдокимова почався не менш масовий прихід до керівництва прикордонників.

«Як гірко пожартував один із наших співрозмовників, «у розвідці вже скоро не залишиться розвідників». Чи зможе колишній керівник розвідки Прикордонслужби стати ефективним керівником стратегічної розвідки? Історія показує, що не завжди гарний командир роти стає чудовим командувачем армії», — зазначає Кравченко.